Коли я вперше вибирався до Едмонтона, чимало моїх знайомих співчутливо хитали головами й напівжартома радили прихопити, крім зимової шапки і шуби, ще й хутряні кальсони.
З географічної мапи, однак, я бачив, що це місто розташоване на широті Мінська та Лондона, а від друзів знав, що тамтешні морози в сухому континентальному повітрі переносяться легше, ніж грипозні коливання довкола нуля у Києві. Властиво, я пересвідчився, що правдиві морози — понад тридцять градусів — бувають у Едмонтоні доволі рідко, здебільшого раз за зиму, і тримаються не довше як тиждень. Хоч цей час справді стає підставою для фольклору, легенд, дотепів і, зрештою, стереотипів, яким канадці, схоже, самі підігрують.
Морози понад тридцять градусів тримаються не довше як тиждень
Кожного разу, коли випадає великий мороз, я не дораховуюся на семінарі кількох студентів. Рейчел пише мені і-мейл, що не може завести машину, Ноемі повідомляє, що боїться нової застуди, а Пітер постфактум доповідає, що в нього не спрацював будильник. Я не вірю, що морози надворі впливають на роботу кімнатних будильників, і не думаю, що машина — єдиний доступний студентам вид транспорту. А проте пробачаю усім — дарма що пообіцяв на самому початку знімати один відсоток за кожен прогул.
— Вони сядуть тобі на голову, — докірливо каже колега-француз.
Але я знаю, що не сядуть. Я зрозумів це ще в перший приїзд, коли колега-україніст попровадив мене з одного університетського корпусу до іншого якимись довгими лабіринтами, під землею і над землею. А коли я зауважив, що, по-моєму, цю віддаль можна здолати значно коротшим шляхом, він вигукнув із підкреслено театральним патосом:
— Пане Миколо! Запам"ятайте! Тут ходиться не найкоротшим шляхом, а найтеплішим!
Коментарі
2