Моя бабуся померла у 96 років, невдовзі по тому, як я повернувся з Америки. Вона так і казала протягом двох останніх років свого життя: "Пора помирати, але мушу діждатися, поки Миколка повернеться".
Може, не треба було мені повертатись.
У принципі, я мав кілька пропозицій непоганої праці — із "зеленою картою" та перспективою натуралізації. Й у своїх сорок років мав іще сякі-такі залишки авантюрного духу, аби проробити над собою черговий експеримент — просто так, із цікавості. Та, на щастя, моя мудра дружина сказала рішуче "ні", і ми повернулися. Мені було байдуже, а їй справді важливо, тож я навіть не сперечався.
Я досі їй вдячний за наполегливість, за увагу до середовища, до всього того, що ми називаємо зовнішнім світом — на противагу внутрішньому. Я знаю, що зовнішній світ — це ілюзія, така собі комп"ютерна гра, де ми намагаємося виграти. І навіть, бува, виграємо, от тільки нема запасних життів — лише найрізноманітніші бонуси, які в тій-таки грі й залишаються.
Я мав кілька пропозицій непоганої праці
Якби не дружина, я ціле життя редагував би якийсь діаспорний часопис або викладав славістику у провінційному університеті. Щось схоже до кошмару Набокова, котрий сублімаційно уявляв собі Гоголя, "строчащего на малороссийском том за томом "Диканьки" и "Миргороды".
Сьогодні я граю лише в ті комп"ютерні ігри, які мені до вподоби. Або й не граю зовсім. Мабуть, це і є внутрішньою свободою — наскільки її взагалі можна осягнути в цьому світі, не порушуючи закону земного тяжіння та інших законів.
Моя бабуся у 96 років чудово зналася на цих законах. І знала, що я повернуся. Бо всі ми — рано чи пізно — повертаємось.
1 
1
Коментарі
6