Якось у Нью-Йорку на початку 1990-х я завітав був до професора Юрія Шевельова і застав його за розпаковуванням книжок. Вони надходили переважно з Києва та Москви у потовчених бандеролях зі стандартними марками.
— Ось бачите, — сказав професор з іронічною усмішкою, — імперія — вона й на марках імперія.
Він мав на увазі бойові кораблі та іншу військову техніку на російських марках, що виразно контрастувала з вегетаріанськими соняшниками та калинами на марках українських.
Років за десять я міг би йому показати подібний військовий парад і на українських марках. Але ж я знав: річ не в самих малюнках, а в тому, що за ними. Чи, як сказав би професор, — у дискурсі. Бо хоч би яку грізну техніку вимальовували українці на своїх марках, за нею все одно не відчуватиметься ніякої грізності. І навпаки, хоч би які квіточки красувалися на марках російських, за ними все одно відчуватиметься скрегіт заліза, тупіт копит і могутня кузькіна мать цілому світові.
Мій батько не знав слова "дискурс". Але щоразу, коли йому треба було вишпетити підлеглого, він переходив на русский язык, бо знав — це мова влади, мова армії й КҐБ, мова домінування.
Він переходив на русский язык, бо знав — це мова влади
Я не спитав його свого часу, чому він користувався цією мовою лише принагідно, чому не перейшов на неї цілком, не став на бік дужчих, багатших, озброєніших?
А тим більше я мусив би запитати про це Юрія Шевельова, напівросіянина, — чому він зробив такий дивний вибір, ставши українським ученим?
Мій батько, скоріш за все, просто не зрозумів би запитання. Він був українцем і навіть не задумувався, що може бути інакше.
Ну а Юрій Володимирович, скоріш за все, відповів би у своєму фірмовому стилі:
— Ну, який із мене танкіст, пане Миколо?!
1 
1
Коментарі
7