В одному з життів, я знаю, це може трапитися зі мною. Я народжуся в Польщі, в невеликому містечку на заході, на колишніх німецьких землях. Батьки помруть рано, тітка виїде до Канади, я сяк-так закінчу школу, але до університету мене не приймуть. "Крім географії, молодий чоловіче, бажано знати ще щось", — скаже мені професор із сивою борідкою, схожий на президента Міколайчика. Але ще чогось я так і не опаную.
Врешті мені дадуть дозвіл виїхати до тітки в Канаду. Я сяду на нічний автобус до Франкфурта, а там — уперше в житті — на літак. Через 14 годин я буду в Ванкувері. Там мені дадуть якісь бланки їхньою мовою чи навіть двома, англійською і французькою. Але я не знатиму жодної, і їхній службовець на виході щось гарикне і прожене мене геть. Тоді я поткнуся до іншого виходу, але там мене теж проженуть. І так я тинятимусь кілька годин летовищем, не в змозі порозумітися з цими дивними людьми.
Вони щось закричать, я кинуся бігти
Тим часом десь поруч, за скляними стінами, на мене чекатиме тітка. Сама думка, що вона даремно чекає і що може поїхати, не дочекавшись, доводитиме мене до шалу. Врешті спробую прорватися повз людей в уніформах, але двоє здорованів заламають мені руки. Я таки вирвуся, вони щось закричать, я кинуся бігти. І тоді один вистрілить — це буде не куля, а електричний розряд із тейзера — така собі штука, яка не вбиває, а лиш обезвладнює, — суща дрібниця, 60 тисяч вольт. Я впаду, але спробую звестися. "Дай йому ще", — скаже один, і другий знов вистрелить.
"Роберт Дзєковський", — прочитають вони в моєму паспорті і передадуть тітці увесь мій баґаж: дві валізи книжок із географії, колекцію карт і старовинний німецький глобус, — достоту як у мене, в моєму теперішніму житті.
1 
1
Коментарі
8