Скловата

Вуличка мого дитинства лежала біля старих польських казарм, перетворених "совєтами" на авторемонтний завод. Для нас із хлопцями він був таким собі Диким Заходом, Діснейлендом, кімнатою жахів і кімнатою сміху в одній іпостасі. Ми полюбляли проникати на його територію — через чотириметровий паркан, і, оминаючи сторожів, нишпорити заводськими закапелками, вишукуючи там розмаїті скарби. Їх було безліч, і ми цупили що могли — трубки і дротики, акумулятори й карбюратори, шини й баранки, та особливо — сидіння від вантажівок, які цінувалися найдужче.

Я був замалий, щоб подвигнути такі люксуси, і тому заздрив старшим хлопцям, які гоцалися на тих сидіннях, обтягнутих дерматином, і крутили баранки на власних подвір"ях, завзято піпікаючи. Але якось я знайшов щось таке, чого вони зроду не бачили — скловату. Власне, я ще й слова такого не знав. Просто натрапив на цю штуковину на даху сусіднього цеху, куди додумався видертися по трубі. Штуковина була класна — виглядала м"якою, як справжня вата чи штучний сніг. Нею можна було прикрасити ялинку або просто дати хлопцям помацати. Але виявилася вона несподівано колючою, хоч виглядала м"якою й пухнастою. Я нагріб її повні кишені, набрав за пазуху і пригорщами роздав хлопцям під їхні заздрісні й захоплені вигуки.

Я нагріб її повні кишені

За все, однак, треба розплачуватися. Скловата в"їлася в моє тіло, і вже надвечір я не знав де подітися. Та ще й батьки, замість поспівчувати, дали мені прочухана, чим поглибили мої фізичні й душевні страждання. І лише бабуся, до якої я, врешті викупаний і перевдягнений, пішов пожалітися, незворушно сказала:

— І отак усе життя: ти думаєш воно вата, а воно — скло.