неділя, 26 серпня 2007 14:33
Микола Рябчук
Микола Рябчук
Микола Рябчук

Скловата

 

Вуличка мого дитинства лежала біля старих польських казарм, перетворених "совєтами" на авторемонтний завод. Для нас із хлопцями він був таким собі Диким Заходом, Діснейлендом, кімнатою жахів і кімнатою сміху в одній іпостасі. Ми полюбляли проникати на його територію — через чотириметровий паркан, і, оминаючи сторожів, нишпорити заводськими закапелками, вишукуючи там розмаїті скарби. Їх було безліч, і ми цупили що могли — трубки і дротики, акумулятори й карбюратори, шини й баранки, та особливо — сидіння від вантажівок, які цінувалися найдужче.

Я був замалий, щоб подвигнути такі люксуси, і тому заздрив старшим хлопцям, які гоцалися на тих сидіннях, обтягнутих дерматином, і крутили баранки на власних подвір"ях, завзято піпікаючи. Але якось я знайшов щось таке, чого вони зроду не бачили — скловату. Власне, я ще й слова такого не знав. Просто натрапив на цю штуковину на даху сусіднього цеху, куди додумався видертися по трубі. Штуковина була класна — виглядала м"якою, як справжня вата чи штучний сніг. Нею можна було прикрасити ялинку або просто дати хлопцям помацати. Але виявилася вона несподівано колючою, хоч виглядала м"якою й пухнастою. Я нагріб її повні кишені, набрав за пазуху і пригорщами роздав хлопцям під їхні заздрісні й захоплені вигуки.

Я нагріб її повні кишені

За все, однак, треба розплачуватися. Скловата в"їлася в моє тіло, і вже надвечір я не знав де подітися. Та ще й батьки, замість поспівчувати, дали мені прочухана, чим поглибили мої фізичні й душевні страждання. І лише бабуся, до якої я, врешті викупаний і перевдягнений, пішов пожалітися, незворушно сказала:

— І отак усе життя: ти думаєш воно вата, а воно — скло.

Зараз ви читаєте новину «Скловата». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі