Пірати

Приятель із Києва попросив передати різдвяного подарунка його онукам у Кельні, й я радо погодився. Подарунок складався з комплекту дитячих книжок — із розкішними ілюстраціями, задля яких, справді, варто було зіграти роль транс"європейського святого Миколая.

Я знав приятелеву доньку Оксану — відому співачку, виконавицю джаз-фолькових композицій, і знав її чоловіка Ґергарда — успішного театрального режисера. Але їхніх малят — Гафійку та Северина — бачив уперше й зі стоїчною незворушністю, як і пасує Святому Миколаєві, розмірковував, що, власне, зовсім недавно такими були наші діти, а тепер ось, диви, вже й онуки.

Одна з книжок, які я привіз, була про піратів. Тож ми, дорослі, зразу згадали і про судно "Фаїна", і про іншу всячину, якою засмічений наш "інформаційний простір". Я зізнався, що ніяк не збагну, яким чином сучасні "пірати" на дрібних катерах потраплять спинити океанське судно, піднятися на його борт (багатоповерховий будинок!) і взяти в заручники кілька десятків здорових балбесів з екіпажу.

Зовсім недавно такими були наші діти

Ґергард мовби чекав цього мого запитання, бо відразу дістав газету, де розповідалося, як американський круїзний пароплав "Nautica" із 650 туристами не піддався сомалійським піратам, а рушив натомість під автоматними кулями у відкрите море.

— Це інша культура, — сказав Ґергард. — Досить подивитися кілька голівудівських фільмів.

Вони навіть мають приказку: "Хто хоче вирішити проблему — шукає рішення. Хто не хоче — шукає виправдання".

Я знав, що належу до світу, де головним чином шукають виправдань. І, може, я так би й залишився при цій сумній думці, коли б малий Северин не приніс нам наступної книжки — про козаків — і не вигукнув: "Ось! Пірати!!!"