Популярний сьогоднішній анекдот каже, що на Донбасі люди бояться виходити навіть на вулицю. Бо там їх хапають і відправляють на керівні посади по всій Україні.
Україна, на жаль, завелика, тож проффесіоналів донецького гарту на всі регіони не вистачає. Тому до Калуша нещодавно прислали даму з Києва керувати чи то медициною, чи освітою, чи ще якоюсь доброчинністю серед місцевих аборигенів.
Аборигени, однак, її цивілізаційних зусиль не оцінили і сподіваних тюленячих шкір та слонячих бивнів не принесли. Чим тільки підтвердили свою дрімучу печерність, давно вже відзначену іншим цивілізатором, одним із найпроникливіших знавців тубільної Галичини й тамтешніх архівів Дмитром Табачником.
Дама пояснила тубільцям, що вони є "генетически недоразвитым регионом"
Дама, як справжня біла людина, пояснила тубільцям мовою поетеси Ахметової, що вони є "генетически недоразвитым регионом". "Цыгане вы, — без жодних натяків на расизм сказала вона, — немытые и нечесанные!"
Тубільці трохи поремствували і потяглися за шкурами, бивнями та сувенірними папірцями з портретами американських президентів.
Свого часу у школі ми мали подібного інтернаціоналіста, який викладав фізкультуру й так само розмовляв винятково мовою не-попси і не-блатняка, лаючи "мєстних бандер" і обіцяючи — в рамках того самого цивілізаторського проекту — зробити половину з нас "отлічнікамі", а половину — "ґорбатимі".
Ми, старшокласники, таки спромоглися натовкти йому пику, — на відміну від нинішніх галицьких дядь і тьоть, які мають над собою воїстину ту владу, на яку заслуговують.
Може, то наше щастя, що ніхто з нас не мав тоді доступу до тюленячих шкур і слонячих бивнів, і втрачати нам було нічого, крім свободи й гідності, — сущих дрібниць, не вартих, справді, й одного сувенірного папірця.
1 
1
Коментарі
29