Один популярний актор розповів нещодавно, як він на хвилі помаранчевого ентузіазму погодився стати депутатом міської ради. Й одразу ж довідався, що для кількох десятків знайомих він є останньою надією у вирішенні їхніх проблем. Комусь треба було відкрити на Подолі пивну точку, комусь — шиномонтаж, а комусь — залагодити проблеми із податківцями. Найкурйозніше, що всі ці прохальники були такими ж ентузіастами помаранчевої ідеї, як і наш актор. Те, що їхні прохання не вельми із цією ідеєю узгоджувалися, нікого чомусь не бентежило.
Років десять тому я намагався подібним чином пояснити близькому родичеві, що не можу влаштувати його доньку до Могилянської академії, попри приятельські стосунки з ректором. Я казав, що не можу робити лівою рукою те, із чим борюся правою. Що я справді добре знаю ректора й саме тому мені язик не повернеться звернутися до нього з подібним проханням. Зрештою, навіть якщо я переступлю через власні принципи, це все одно нічого не дасть, бо ректор через власні принципи не переступить. "Я допомагаю всім саме тим, що не допомагаю нікому", — скаже він, окресливши цією простою формулою суть відсутньої в нас правової держави.
Це коштує мені десять тисяч на рік
Близький родич не вітався зі мною десятиліття. Нещодавно він трохи пом"якшав, довідавшися, либонь, що мій син не поступив до Могилянки. А точніше — не добрав балів на бюджетне навчання й пішов на платне.
— І скільки тобі це коштує? — перепитав родич при випадковій зустрічі.
— Десять тисяч на рік.
— Непогана ціна. Рекламні агентства злупили би з тебе куди більше.
— За що? — здивувався я.
— За імідж!.. Із таким іміджем можеш тепер зашибати мільйони!..
1 
1
Коментарі
40