"У кожному домі мертві. Поховані у дворах спливають після ливнів" – як тисячі маріупольців із нуля будують життя

28

Із початку повномасштабної війни великі сили російських окупантів були кинуті на захоплення Маріуполя. Загарбники почали масовані обстріли спершу околиць міста, а згодом стали "накривати" з артилерії увесь населений пункт.

На початку березня окупанти стали також бомбардувати Маріуполь з літаків. Важкі бомби скидали на цивільну інфраструктуру, пам'ятки архітектури та житлові будинки. Коли ж росіянам вдалося зайти у місто, вони почали примусово вивозити частину маріупольців у Росію або на територію так званої ДНР. Змушували людей проходити фільтраційні табори. Містян, які тікали на підконтрольну Україні територію власним авто, подекуди розстрілювали на блокпостах.

Після окупації більшої частини міста росіяни почали нищити завод "Азовсталь", де закріпилися українські захисники та ховалися у бомбосховищах цивільні. Загарбники скидали на завод старі некеровані бомби й практично знищили колись прогресивне виробництво. Попри це українські бійці трималися до останнього й покинули завод тільки за наказом вищого керівництва наприкінці травня.

Багато маріупольців, яким вдалося виїхати з міста – оселилися в Києві та Київській області. Для них у столиці відкрили центр "ЯМаріуполь". Волонтерами там працюють лише жителі цього міста. Надають землякам гуманітарну, психологічну та моральну допомогу.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в центрі, аби подивитися, як він працює, та поговорити із маріупольцями, які змогли вибратися із міста.

ПАСПОРТ ДЛЯ КОТИКА

Центр для маріупольців розташований у Києві на вул. Антоновича, 39. Знайти хаб дуже просто – під його вікнами рясно висаджені квіти синього та жовтого кольорів, а над входом розвіваються прапори України й Маріуполя.

Біля дверей зустрічає струнка молода жінка. Валерія проводить всередину приміщення, стіни якого обшиті дерев'яними панелями. Ліворуч біля входу – спуск до підвалу, де зберігають продукти. У маленькому коридорі під стіною стоїть лавка. На ній – пара із пакетами з харчами.

 

– Нам потрібно котику зробити паспорт і щеплення. А це дуже дорого в Києві, – каже чоловікові худорлява жінка з довгим волоссям. Із розпачем дивиться на мобільний у руках.

Розповідати свою історію відмовляється.

– Щоразу, як згадую пережите – не стримую сліз, – пояснює.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Терор у Ягідному: окупанти місяць тримали майже усе село в підвалі та знущалися з людей

У найбільш просторій залі розміщений пункт реєстрації переселенців. За десятком столів з компʼютерами маріупольці заповнюють необхідні документи. Інші ж – чекають своєї черги у сусідній кімнаті з широкими вікнами.

 

– Ще у нас є юристи, які відповідають на питання людей, – каже Валерія та проводить екскурсію далі.

До кімнати ліворуч вишикувалась невелика черга. Люди стоять за гуманітарною допомогою та безкоштовними продуктами. Зараз пакунок з їжею дають раз на два тижні, гарячі обіди роздають щодня.

Фото: Тарас ПОДОЛЯН

У маленькій кімнаті стіни заставлені полицями. На них зберігається свіже молоко, дитяче харчування, речі першої необхідності, засоби гігієни. Підлога та етажерка навпроти ледь не до стелі заставлені зібраними пакунками.

ДРАМТЕАТР

– Молоко, горошек здесь есть, печенье, – показує вміст пакета жінка у синьому фартуху з намальованим жовтим якорем на грудях. Переселенка Ірина Хая має коротке попелястого кольору волосся. У жінки стомлений вигляд, але вона з ентузіазмом розповідає про роботу центру. – Кукуруза, мука, вафельки тут деткам есть, масло подсолнечное, сахар, крупа, пакетики с кофе, овощи, фрукты, макароны, борщевой набор, тушенка. Ну, полностью набор для наших переселенцев.

Особливістю центру є те, що працюють тут тільки переселенці з Маріуполя. Тому в хабі панує особлива атмосфера, де майже всі знають та підтримують одне одного.

 

Ірина Хая дізналася про відкриття хабу та одразу захотіла працювати в ньому. Написала в міськраду Маріуполя та попросила, щоб її взяли в команду.

– Тут приходиш у центр, бачиш маріупольців і таке враження, що знаходишся вдома, – продовжує російською. – Кожен заходить і згадує наш Драмтеатр (Бомбу на драматичний театр Маріуполя окупанти скинули з літака 16 березня – попри те, що біля будівлі було великими літерами виведено слово "Діти". Всередині від обстрілів ховалися майже 1,5 тис. людей. До 600 загинули, за попередніми даними. Але точна цифра досі невідома. – Gazeta.ua), майданчики, сквери, парки, заводи. І стільки людей заходить! Обнімаються, цілуються. Радіють, що живі. Ми навіть додому звідси не хочемо іти. Тільки неділі своїм сім'ям присвячуємо.

Ірина із сім'єю виїхала з Маріуполя в Бердянськ 17 березня – після удару по театру. Звідти – до Запоріжжя. Згодом перебралися в Київ. Знімають квартиру за 10 тис. грн.

– Я працівниця маріупольського комунального підприємства зеленого будівництва, майстер центрального парку. Була на роботі, прибирали свої ділянки і вивозили сніг. Тоді ж почалися вибухи, – розповідає про те, як почалася широкомасштабна війна для Маріуполя Ірина Хая. – Біля 11:00 нам сказали йти по домам. На той момент ми ще не розуміли масштабності воєнних дій. Коли 2014-го все починалося, то тоді Маріуполь сильно не зачепило. Ми надіялися, що так буде й цього разу. Вірили, що все швидко завершиться.

 

Однак обстріли міста лише посилювалися. Від атак росіян Хая з родичами ховалися в квартирі неподалік міжміського автовокзалу.

– Забрала свою сестру, свекруху і свекра до себе, – розповідає Ірина далі. – Сестрі в кінці лютого прилетіло в дах приватного дому, розбило. Свекруха і свекор жили на 23-му мікрорайоні й до них теж прилетіло. Свекра поранило осколком, який пройшов за міліметр від сонної артерії. Обробляли рану йому зеленкою самі, вдома – сестра у мене медик.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Голі статуї, сервізи від 100 тис. грн і сусід Медведчук: яку розкіш приховує маєток мільярдера Пінчука

Перші тижні бої йшли на протилежному кінці Маріуполя й родина Ірини перебувала у відносній безпеці. Однак все різко змінилося, коли окупанти почали масовано атакувати завод "Азовсталь".

– Азовсталь від нас недалечко, через міст. Там були наші "азовці" й прикордонники. То літаки почали кружляти і кожні пів години скидати бомби, – продовжує Ірина. – Ми тоді побачили у дворі (біля багатоповерхівки, де мешкали. – Gazeta.ua) багато трупів. Одну людину вбило осколками і її просто поклали на лавочку біля нашого будинку. В той момент ми вже розуміли, що треба виїжджати. Коли їхали, то бачили Драмтеатр і мільйон жінок та чоловіків навколо. Будівля димілася... Коли почалися розмови, що там загинули 300 людей, то я зразу розуміла – це неправда. Там ховалося біля 3 тисяч. Кажуть (люди. – Gazeta.ua), що загинуло півтори тисячі… Туди з пологового привозили ховатися жінок з немовлятами. Сиділи у гримерках артистів. Багато сімей там шукали укриття.

Маріупольці вважали Драматичний театр фортецею, бо це була пам'ятка архітектури, зізнається Хая. Туди привозили воду, а навколо будівлі готували їжу.

 

– У будинку, де ми жили, лишилося восьмеро людей. Усі загинули. Спустилися в підвал, а туди було пряме влучання. Сусідка згодом туди поверталася і намагалася щось урятувати зі своєї квартири. Я її просила врятувати у нашій квартирі дитячі альбоми. Не вдалося, усе згоріло, – не стримує сліз Ірина. – Ми взяли тільки рюкзачки. У них поклали носки, труси і документи. У нас не було нічого. У Запоріжжі одягали волонтери.

Дорога від Маріуполя була важкою, навколо гриміли вибухи та обстріли, згадує переселенка.

– Бачили, як по дорозі стояли повністю розстріляні машини. У деяких були трупи. Коли ж виїжджали із Маріуполя, то на трасі йшли бої. Стояли згорілі танки, а на них висіли шоломи танкістів.

 

– Ми з Маріуполя виїхали 27 березня, а з області у квітні, – приєднується до розмови волонтерка Світлана Зимбицька з короткою зачіскою у прозорих окулярах на синій мотузці. Говорить теж російською. – Сюди приїхали 10 квітня. Мене тут упізнали люди, з якими виїжджали. Були тоді в такому кошмарі… Їхали у куфайках і шапках. Було дуже складно, але допомогли волонтери.

Розмову перериває жінка. Запитує, коли в центрі роздаватимуть обід.

– Об одинадцятій-на початку дванадцятої, – відповідає Світлана.

 

Тим часом черга за гуманітарною допомогою не зупиняється. У "ЯМаріуполь" люди приходять цілими родинами.

ПАТРОН І СЕРДЕЧКИ

За дверима кімнати в кінці коридору чути гамір та гучний сміх. Тут розважають дітей із Маріуполя – волонтери з ними граються, проводять майстер-класи та тренінги.

Підлога невеликого приміщення вкрита яскравим килимом, на якому розкладені іграшки. Діти бігають одне за одним та голосно регочуть. Сміх подекуди переривають лише різкі звуки спеціального дитячого лобзика. Сьогодні малечі проводять майстер-клас із вирізання по дереву.

 

– У нас спершу прийшли з МЧС (ДСНС – державна служба із надзвичайних ситуацій. – Gazeta.ua), провели бесіду з дітьми, розповіли правила і тільки після того почали працювати, – розповідає вихователька. – У нас є захисні окуляри, все не просто так, – наголошує на серйозності заняття та посміхається діткам.

За невеликим деревʼяним столом хлопчики та дівчатка вправно вирізають сердечка, а також пса-сапера Патрона. Потім деревʼяні фігурки розмальовують, переважно в патріотичні кольори. За процесами спостерігають професійні майстри.

 

Разом із малечею розмальовує фігурки висока жінка у довгій лляній сукні. 44-річна Ольга Багрій є членом волонтерської групи "Серце до серця". З дітьми вони працюють вже понад чотири роки. Майстер-класи проводять безкоштовно.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Стегенце на людину й нуль виплат: як тисячі переселенців з Харкова будують життя заново

– Наша робота спрямована на розвиток гарних рис характеру. Дізналися про центр і вирішили запропонувати допомогу, – розповідає Ольга. – Хочемо зробити ще театр для діток, плетіння мотанок та багато інших занять. До лобзика сьогодні черга, хочемо, щоб їх більше було. Ці діти заслуговують на радість, вони багато пережили. Ставлю себе на їхнє місце і намагаюся не плакати. Добре, що тут створений такий колектив, діти відчувають підтримку дорослих, мають віру у щось хороше в світі. Те, що вони пережили, має чимось хорошим у серці заміститися.

РОСІЯНИ ЗАПЛАТЯТЬ

На вулиці в тіні під каштанами зустрічаємо керівника центру "ЯМаріуполь", депутата Маріупольської міськради Ярослава Кільдішова. Чоловік одягнений у молочні брюки та строгу чорну сорочку, розмовляє зі знайомими та одразу погоджується розповісти про роботу хабу.

– Центр створений за ініціативи нашого міського голова Вадима Бойченка, – розповідає російською Кільдишов. – Він уже четвертий в Україні. Інші є у Дніпрі, Запоріжжі, Вінниці. Ще планується відкриття у Хмельницькому, Кропивницькому, Львові, Одесі, Івано-Франківську. Там багато маріупольців.

 

З наданням будівлі в центрі міста допомогла Київська міська державна адміністрація, додає Кільдяшов.

– У нас така філософія, що маріупольці працюють для маріупольців, – продовжує. – Ми усі відчули той біль, який був у Маріуполі і є зараз. Коли людина приходить до нас, то бачить таких же по духу. Тоді комунікація проходить дуже легко. Вони разом плачуть, сміються, обнімаються. Ми пам'ятаємо про те, що всі разом маємо повернутися в наше місто. Обов'язково його відновити заново. Я впевнений, що у перший день, коли там знову буде висіти наш прапор – люди масово туди поїдуть. Навіть якщо їм доведеться жити в наметах.

 

У центрі переселенцям надають інформаційну та юридичну підтримку. Тут також працює психолог, а у дитячій кімнаті маріупольці можуть залишити дітей.

– Також є перша медична допомога. Можна отримати всі необхідні препарати, – додає депутат. – У нас десь 15–20 тисяч маріупольців живуть у Києві та області. Люди приходять щодня за продуктовими наборами. Дехто – просто поспілкуватися, побачити своїх та зарядити одне одного енергією. Мені, наприклад, сусіди з Маріуполя дзвонять і кажуть, що в мене продовжують грабувати квартиру. Я до цього з гумором ставлюся, бо розумію – це не найважливіше у житті.

Ярослав Кільдішов впевнений, що росіяни заплатять за все, що вони заподіяли українцям.

– Трагедія в тому, що вбитих не повернути. Однак розплата для них (окупантів. – Gazeta.ua) буде дуже важкою, – каже Ярослав. – Зараз у місті дуже важка ситуація. Трупи з вулиць вони прибрали, що явно кидається в очі. Але є будинки із завалами, де бомба впала і з дев'ятого по перший поверх нічого немає… На околицях люди розуміли, що може прилітати і спускалися в укриття. А там, де був центр міста, людям не всім хотілося кожні 10 хвилин спускатися у підвал. Тому чимало сиділи у квартирах… Прилітав літак і "складав" два під'їзди з людьми. У кожному домі мертві люди. Їх ніхто не прибирає, а там спека. Поховані у дворах тіла спливають після злив.

 

У нас в районі готелю "Турист" колектор був великий, вода там очищувалася. Трупи забили цей колектор. А вода звідти потрапляє в море. Це гуманітарна катастрофа.

Маріуполь був розвиненим містом. Там було багато парків і місць для розваг. Однак зараз понад 90% будівель зруйновані, додає депутат.

СТРАХ ГОЛОДУ

У кабінеті за сходами спілкується із маріупольцями психолог. 42-річна Ганна Часовникова вже вдруге евакуювалася через війну. 2014-го жінка була вимушена виїхати з Луганська, а після повномасштабного вторгнення Росії – під обстрілами рятувалася із Маріуполя.

– Ми волонтерили перший тиждень там. Теробороні допомагали. А потім виїхали, бо в мене дитина, – розповідає російською жінка та змахує з обличчя чорне довге волосся.

 

Люди звертаються до Ганни кожного дня та запитують, як жити далі. Всі переселенці потребують психологічної допомоги, зізнається психолог.

– Буває таке, що на очах у них помирали близькі люди. Проблем було дуже багато, – розповідає Ганна. – Найтяжча історія, яка в мене була – це коли весь під'їзд 15 березня вийшов готувати їсти на вулицю і тільки дві людини залишилися живі. Збирали сусідів по частинах, самі ховали. Зараз бояться вибухів, звуків техніки і замкнутого простору – бо довго сиділи в підвалах. У деяких людей страх голоду.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Без прав і грошей на життя: українці понад 20 років відмовляють у видачі паспорта

Ганна вчить людей радіти кожному моменту і не відкладати на завтра позитивні емоції.

 

– Коли приходять до мене, то просто усі ридають. За один день нічого не вилікуєш. Найголовніше – вивести людей зі стресового стану. Потім записуємо на повторний сеанс, – додає наостанок.

БРАК ЇЖІ ТА ВОДА З БАТАРЕЙ

Депутатка маріупольської міськради 73-річна Ніна Павлюк брала участь у створенні центру "ЯМаріуполь" в Києві. Погоджується розповісти свою історію по телефону. Говорить російською.

Понад 20 років Ніна Іванівна очолює благодійну організацію "З нами добрі серця", яка допомагає людям та дітям з інвалідністю. Увесь час, пдоки жінка перебувала у Маріуполі, вона ховалася від обстрілів в офісі організації. Там знайшли для себе укриття і сотні інших мешканців міста.

 

– Я прокинулася о шостій ранку, привели себе у порядок. О сьомій годині набрала дівчина, якій багато років допомагала. Питає: "Як у вас справи?" Думала, що їй потрібна поміч. А з'ясувалося, що їй повідомили – почалася війна, – згадує 24 лютого переселенка. – Одразу увімкнула новини, де казали про перші вибухи. Спершу не думала, що все настільки серйозно. Заспокоювала сотні людей, які мені дзвонили. Ще три дні була в центрі й допомагала чим могла – роздавали подушки, ковдри, матраци, постільну білизну. До мене звернулися морські піхотинці. В місті вже була небезпека.

На третій день після вторгнення Росії у місті вже звідусіль було чути обстріли.

 

– Патріотизм людей, які мені дзвонили, зашкалював. Вони хотіли стати на захист свого міста, – продовжує жінка. – Коли я в останній раз пішла у "З нами добрі серця", то назад додому вже не попала. Бо на той момент саме у центрі в мене була єдина можливість допомагати людям. Під прямими обстрілами… Ночувала там до 24 березня.

Будiвля не опалювалася, тому люди страждали від холоду. На ноги намотували ганчірʼя, щоб хоч якось зігрітися, зізнається Ніна Іванівна.

 

– У центрі були вибиті всі вікна. Ховали людей там усюди. В нас було дві стіни і підвал, але маленький. Там не вміщувалася велика кількість охочих, – веде далі переселенка. – Займали перший поверх. До нас люди продовжували приходити після артобстрілів. Не можу навіть передати, як нас обстрілювали! І зверху, і збоку… Ми бачили, як по проспекту Металургів йшли танки, ворожі машини…Ми позамерзали там (у будівлі. – Gazeta.ua), їсти було нічого. Готували разом на пічечці, яку збудували.

Продуктові запаси, які люди приносили з собою, швидко закінчилися. У підвалі без світла сиділи настільки довго, що у Павлюк почали зʼявлятися галюцинації. Тільки тоді почали виходити на вулицю, щоб побачити світло.

– Мені здається, що найбільші обстріли Маріуполя були із середини до 25 березня. Продиху не було і ми не могли навіть вийти, – каже жінка. – З водою були проблеми, то спускали її з батарей. Спершу її брали для туалетів. А потім, мабуть, люди її пили. Хотілося піти звідти, але під обстрілами це було страшно робити… Люди почали гинути. Я давала інвалідні візки, щоб перевозити загиблих. Укутували людей покривалами, щоб поховати. Я бачила власними очима, як закопували мертвих біля нашого Українського дому. Оці візки падали прямо із людьми. Бачила, як загинула жінка і над нею так кричала донька, що не можна було відтягнути й заспокоїти.

 

Згодом до Ніни Павлюк прибіг онук та розповів, що багатоповерхівка, де жили члени її родини – потрапила під обстріл і їхні квартири вщент згоріли. Сім'я вирішила виїжджати. Із Маріуполя вибиралися пішки. Пройшли майже 12 км, минули понад 20 ворожих блокпостів.

– По дорозі роздягали нас, з такими приниженнями! Але іншого виходу не було. Я боялася, що дізнаються, що я депутат. Однак через мій вік ніхто мене ніде не "пробивав", – розповідає. – Телефон сховала далеко і своє посвідчення. Ми хотіли потрапити до України, навіть не розглядали варіант, щоб через Росію виїхати. Але тих, хто так вчинив, не можу судити.

 

Спочатку дісталися до селища Ялта, звідти виїхали машиною на Запоріжжя.

– Я раділа, коли під'їхали до блокпосту, де був український прапор, – жінка починає плакати. – Я вам не можу описати! Мені хотілося вискочити, стати навколішки і цілувати цей прапор. Усі плакали, кричали: "Ура! Ура!" Це був не просто порятунок від небезпеки, а бажання знову ступити на рідну землю. Ми не залишилися в Запоріжжі. Дуже хотіли їхати далі, дітям треба було довчитися. В думках уже було майбутнє.

Сім'я поселилася в Києві у двокімнатній квартирі, де під час навчання жив онук Ніни Іванівни. Жінка отримувала пенсію, тому в перші тижні гроші для проживання були. Крім цього, їм надавали гуманітарну допомогу. Найбільше потребували одягу, адже із собою не взяли нічого.

– Ми зараз усі в "ЯМаріуполь". Я не могла дочекатися відкриття центру, діти мої там робили підготовчі роботи, з ранку до ночі упорядковували все. Перед відкриттям усю ніч не спала, знала, що побачу там своїх людей. Обнімалися з усіма, казала: "Ми живі – і в нас ще все попереду".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ресторан, "дім" Джолі і лазня: в яких умовах житимуть у вагонах-купе ірпінці, яким росіяни розбомбили житло

Зараз жінка часто спілкується із друзями, які не змогли виїхати з міста. Більшість із них боїться виходити на вулиці. Росіяни розповсюджують у Маріуполі пропаганду та обіцяють "щасливе майбутнє", проте вірити їм ніхто не поспішає.

 

– Ціни на продукти – це страх. Стоять за пайками... Люди зазнають приниження. Там сильна агітація, але всі розуміють, що це казки, – додає депутатка.

У Маріуполі загинув племінник Ніни Іванівни. Коли обстріли затихли, він вийшов із підвалу, щоб узяти вдома пляшку води та ковдру для доньки. В цей момент у нього вистрілив снайпер. Родина не могла забрати тіло через обстріли.

– Потім сусіди закопали біля хати, – додає Ніна Іванівна.

Попри пережиті жахіття вона вірить, що Україна переможе у війні до кінця року.

– Перше, що я зроблю – повернуся до Маріуполя. Будемо допомагати людям, відбудовувати рідне місто, – каже наостанок.

×