Привіт, кумо! Ти знаєш, що в нашому районі завжди можна було здавати скло на переробку. Місцева рада надає пластикові ящики, які стоять поруч зі смітником, і туди я складаю банки й пляшки. Як правило, місця досить, але коли приїздять друзі з України, ящики переповнюються в перший же день. Потім стало можна також здавати пластик, жерстянки, папір, а тепер — і харчові відходи. Можна й далі все викидати у смітник, але я сортую в коробочки. Бо переживаю за планету.
Але мого чоловіка це добиває. Адже я змушую і його викидати пластикові кульки та пивні жерстянки в переробку. Через це ми посперечалися.
— Ти розумієш, що це нічого не дасть? — буркнув він.
— Що значить — не дасть? У країні вже нікуди звалювати відходи, сміття скидають у море, — огризнулась я.
— У світі повно місця для сміття, — він.
— Може, у вас в Америці, але Британія — острів, — я.
— Глобальне потепління ти не зупиниш без Індії й Китаю, — він.
— Твої щось також не поспішають. Але це не означає, що ще і я маю встромити ножа в груди матінці-Землі. Я можу контролювати тільки себе. І зрідка тебе, — я.
Ти розумієш, що це нічого не дасть?
— Ну так викинь свій мобільний телефон, зніми гумові кеди, надінь льняний балахон і живи на деревах, якщо тебе совість мучить, — він.
— Я — не хіпі, не друїд і давно вже не мавпа. Але якщо я можу випрати білизну при нижчій температурі й вимкнути непотрібне світло, то кому від цього гірше? — я.
За вікном пішов кислотний дощ. Ми зітхнули. Аргументи закінчилися. Важко сперечатися, коли обоє мають рацію.
1 
1
Коментарі
10