"Цю пісню любила співати одна дівчина", — каже мама.
Повз нашу маршрутку летять порожні поля й лісосмуги. По радіо після двох годин бемц, бемц, бемц, шансону і просто гидотної попси нарешті залунало щось таке, що я змогла відтулити вуха: стара, переспівана 100 разів пісня "Меммі блю".
Вона, та дівчина, прийшла в їхній клас у 15 років, дуже красива, трохи несхожа на односельців, бо батько в неї був німець. Усмішка, як у актриси з іноземного кіно. Один із найвидніших хлопців одразу в неї закохався. Він був чорнявий, чорнобровий, у нього вже пробивалися гарнющі вуса, а коли соромився, у нього щоки червоніли. Була така любов! Як Ромео і Джульєтти. Батькам їхнім така пара не подобалася, все розлучали їх і розлучали, розтягували в різні боки. Та й розлучили.
Люди казали — згорів від горілки
Він женився після школи чи не другим із класу. На іншій. Вона поїхала вчитися в Київ, теж вийшла заміж, привела двійко діток. Якийсь час мама про них нічого не знала, а на 20 років закінчення школи, якраз у проголошення Дня Незалежності України — так збіглося — сказали, що вона доживає останні дні з раком. Чоловік привіз до матері в село вмирати.
Він помер раніше. У нього був, здається, не один шлюб, донька. Він лежав у лікарні, де робила моя мама, з білою гарячкою в реанімації. Люди казали — згорів від горілки.
Пісня по радіо закінчилася, знову почався бемц-бемц.
— А як би воно було, якби вони не розлучилися? — запитує мама ні в кого.
Ми перезираємося. Мама знизує плечима: мовляв, хто його тепер взнає. А я думаю — було б так само. Бо як іще може бути в Ромео і Джульєтти, нехай і з полтавського села?
1 
1
Коментарі
17