Привіт, кумо! Приснився мені сон, що в газеті, куди я пишу колонки, змінився редактор. Відкриваю свою статтю, а там половина слів — не моя. Довгі речення поставали втричі коротшими, замість слів стоять три крапки, а кінець взагалі відсутній. І виходить, що я йду по полю, дивлюся на синє небо й жовте колосся... і стежина в"ється, а я йду... йду... і небо... і поле... бо це ж наша рідна... Україна...
Я сідаю в літак, прилітаю в Київ, іду в газету. А редактор сидить за дубовим столом у сірому костюмі і каже:
— Ми будемо боротися з бездуховністю, яку ви тут розвели. Молодь не читає Нечуя-Левицького, всі тільки дивляться по телевізору програми про гламур.
— Так я ж проти гламуру! — кричу. — Я за Вільяма Берроуза, Оксану Забужко і "Лед Зеппелін"! Я за все гарне!
— Ні, — не вірить редактор. — Ці всі наркотики, секс і рок-н-ролл не збудують нам соборної держави.
— У нас уже є соборна держава! — кричу я. — Практично від Сяну до Дону!
Заборонено вживати слово "фігня"
— Ні, — каже. — По-перше, держава молода, і її оточують вороги. Мусимо бути насторожі. Всі проти нас, з нами тільки Бог. По-друге, ми тепер будемо хотіти держави не від Сяну до Дону, а від Карпат і до Уралу. Так більше виходить.
— А як же Закарпаття? — кричу я.
— Давайте без педантизму, — відповідає редактор. — Віднині писатимемо як у XIX столітті. Заборонено вживати слово "фігня", бо його тоді не було. Теми такі: кохання, що веде до шлюбу, Батьківщина, воріженьки.
Я вжахнулася і прокинулася. У руці була книжка, яка й навіяла мені це страхіття: ніби недавно написана, а здається, що автор народився трьохсотрічним.
— Фігня яка, — сказала я, і зразу полегшало.
1 
1
Коментарі
4