Уперше до Лілі потрапила випадково: моя кума вчащала до цієї перукарні, зайшла і я. Мене постригла Ліля, і я зрозуміла: це — доля. Вона дивиться на тебе, як на заґрунтоване полотно, готове до пензля, і після неї стаєш геть іншою людиною.
Я приходила до Лілі ще після весілля, щасливою юною дружиною, що не спішила до чоловіка в Лондон із новою зачіскою. Тоді Ліля тільки переїхала до Києва з родиною і почала працювати в цьому салоні. Її мужчина перебиратися не хотів, але все ж подався за жінкою. Однак усе йому було не те. Ліля ж була сповнена енергії та мріяла про професійне зростання. А я була закохана. І у нас виходили гарні зачіски.
Ішов час. Ліля лишалася стрункою, високою й молодою. Порівняно з нею моє обличчя у перукарському дзеркалі — а в ньому видно все — ставало старим і негарним. Зачіски вдавалися й далі, але ефекту вони мали все менше. Ліля стала говорити про свого чоловіка хіба що побіжно, згадуючи, як вона стомилася, а він палець об палець не б"є.
Ми чекаємо принца, а нам треба самим бути принцесами
Попереднього разу ми обидві мовчали. Усе було зрозуміло й так. Сьогодні я зайшла в салон, а Ліля сміється, аж промениться.
— Їду знайомитися з родиною жениха, — каже. — Як розійшлася з колишнім, сиділи з дівчатами в кафе, пили шампанське. І я щось довго виголошувала про те, що нам самим треба бути самостійними, рости й розвиватися, а якщо при цьому ще й чоловік якийсь буде — то й добре. Ми чекаємо принца, а нам треба самим бути принцесами! У тому кафе ми й познайомилися.
Ліля дочаклувала над моєю головою і дозволила вдягнути окуляри. Із дзеркала на мене дивилася зовсім інша людина. Просто принцеса.
1 
1
Коментарі
16