Мама

 

"Скільки ти вже про мене у своїх колонках писатимеш? — питає мама. — Та ще й на всю Україну. Ділися гонораром".

Але як про неї не писати?

Мама відпрацювала у психіатричній лікарні 25 років. Тоді ще кілька консультувала анонімних алкоголіків і наркоманів. Але це все квіточки порівняно зі мною.

Мамі почали на мене скаржитися ще виховательки в садку. До школи її викликали раз на тиждень. На перше побачення я пішла в 12 років — правда, хитра мама на мене почепила 6-річну сестру, яку я по простоті погодилася взяти. А в останньому класі мама дозволила мені з однокласниками зустріти Новий рік у нас удома.

Про ту ніч скажу лише, що хлопців цікавили геть не ті речі, на які сподівалися дівчата. Коли батьки приїхали вранці з гостей, їх зустріла така картина: сніг у дворі загребений граблями, щоб не видно вінегрету, із воріт остання однокласниця витягує на собі останнього однокласника, а в хаті по кісточки конфеті.

На ліжку батьків була яскраво-червона пляма

Батьки хотіли піти спати, але на їхньому ліжкові виявилася яскраво-червона пляма.

— Так, — сказала мама стомленим лікарським голосом. — Хто тут кого?

Я знизала плечима: таких героїв у нас у класі ніби не було. Пляму понюхали; вона виявилася хріном, отим, що до холодцю. Подальших подробиць мама вирішила не з"ясовувати.

Конфетті вимітали аж до мого вступу в університет. А я перейнялася ще більшою повагою до маминої мужності.

Наша спільна історія складається часом із отаких дурнуватих випадків, часом із трагедій, часом зі щастя. У дитинстві переймаєшся іншим: що мама дозволить? За що вилає? А тепер із кожним роком усе більше розумію, що так, як мама, мене більше ніхто не любитиме. Ні чоловік, ні коханець, ні власні діти, якщо колись пошле їх Бог.

×