Привіт, кумо! Як тобі добре відомо, я не найбільший у світі фанат прибирання в хаті. Часом запускаю такий бардак, що він перетворюється на витвір сучасного мистецтва. Як зараз.
Учора чоловік дивився допізна телевізор, і коли він нарешті прийшов спати, я попросила води. Він узяв із тумбочки кухлик, зазирнув туди й аж скрикнув. Із кухлика на нього дивився мохнатий сизий грибний міцелій, що виріс на кавовій гущі.
— Ти хоч його не сьорбнув? — із турботою спитала я.
— Це він мене трохи не сьорбнув, — сказав чоловік.
Він почав говорити до міцелія, називати його Джонні й питати, де він узявся. Врешті пішов у ванну, викинув Джонні в унітаз і набрав мені води.
— Шкода Джонні, — бурчав він, повертаючись до спальні. — Хай ріс би собі.
Я від неї йшов щомісяця
Чоловік провів два роки в Лос-Анджелесі, вирощуючи експериментальні культури для своєї колишньої дівчини. Та писала дисертацію про певний білок, який намагалася натравити на клітини організму, щоб ті не ділилися. Це мало допомогти в лікуванні раку.
Дарел часто згадував пізні ночі в лабораторіях Каліфорнійської політехніки, які вони з тією дівчиною проводили за експериментами, її професорів, досліди її однокурсників. Він говорив про це з таким захопленням, що я часом ревнувала.
— Ти не розумієш, — казав Дарел. — Ті досліди були єдиним, що нас пов"язувало. Ми терпіти одне одного не могли, я від неї йшов щомісяця. Але в неї була цікава професія й доступ до лабораторій.
Я запитала, чи закінчила вона свою дисертацію. Дарел в Інтернеті знайшов повідомлення про її докторат. У вступному слові вона дякувала всім, навіть знайомим по їдальні. Свого імені Дарел не знайшов.
1 
1
Коментарі
7