Іграшки

Привіт, кумо! Оце думала, про що тобі написати. А чоловік каже:

— Напиши про те, що в тебе племінник почав ходити.

А й справді. Уяви собі, кумо, що мій племінничок навчився ходити в 10 місяців: раніше, ніж я. Мама розказує, що я швидко навчилася повзати і чухрала рачки аж до року. А моя сестра та її малий зразу знали, що повзати — то дурне, треба ходити.

Але я напишу про те, що колись іграшок було мало, а тепер стало багато. У нас із сестрою був великий синій ящик, куди мама казала складати дерев"яні кубики, залізний конструктор, пупсиків і дзиґу. У нас завжди була дзиґа: залізна, з намальованою спіраллю, від якої могла закрутитися голова. Дзиґа струнко крутилася, як балерина на льоду, довго-довго, а потім стомлювалася, починала хитатися з боку на бік і зрештою валилася. Її заносило, як п"яницю, вона закочувалася в куток і затихала, зганьблена своїм занепадом. Ми запускали її знову, і стрімкі, прекрасні оберти знову сповільнювалися в слабку, тремтливу нестійкість, а потім у падіння. І в цьому суть дзиґи: в одну мить ти бачиш те, що бачитимеш у дзеркалі все своє довге — якщо пощастить — життя.

Тут, у Британії, дзиґи безтолкові

Мама, тобто тепер уже баба, привезла онучку в подарунок дзиґу. Сестра, тобто вже тепер мама, дуже зраділа.

— Тут, у Британії, дзиґи безтолкові, — сказала вона. — Вони закінчуються присоскою, яка присмоктується до підлоги, і нікуди не тікають. Просто зупиняються на місці, і все.

Справжній дзизі зрадів і малий, аж забув ходити. Вона тікала, він сміявся. І ми раділи, дивлячись на наше маленьке диво. Як у дитинстві, коли щойно запущена дзиґа крутилася швидко-швидко.