Привіт, кумо! Коли я жила в Києві, мене багато що дратувало. Дещо просто бісило: влада, злидні, цензура, погана музика, злі люди, жахливе повітря. От якби їх усіх не стало, думала я, зажила б щасливо!
Потім я перебралася до Лондона. Тут цього всього немає. Я дивувалася, коли місцеві починали бурчати про корупцію, бо один чиновник не любить, коли поруч із ним у теніс грає абихто, і викупляє за півціни весь тенісний корт. І тому подібні дурниці.
Але людська натура — моя, в кожному разі, не може довго жити спокійно.
У Києві дратувало, що люди не притримують двері, особливо в метро. А часом іще й підштовхують їх уперед, щоб тобі більше врізало по зубах.
У Лондоні дратує, що двері притримують скрізь, і треба посміхатися й дякувати. Часом ти ще за 30 метрів від дверей, а добродій стоїть, притримує. Починаєш бігти, перебираючи підборами. Він передає тобі двері і чеберяє далі, а ти бачиш, що десь іздалеку вже починає бігти інша неборака, бо думає, що ти для неї двері тримаєш.
У Лондоні двері притримують скрізь
У Києві дратувало, що балкони й лоджії склили підручними матеріалами різної текстури й кольору, від чого будинки неначе поросли грибами і цвіллю.
Тут дратує, що сусіди починають стригти газони й підпилювати дерева бензопилкою до встановленої правилами висоти на мій День Незалежності, коли я з друзями саме сідаю в садку за стіл.
У Києві дратувало, що до хати привалить купа друзів, усе з"їдять, що я на тиждень накупила, доварять і стару вермішель, досмокчуть кістки з борщу, і сиди розмовляй з ними до ранку.
У Лондоні дратує, що приготуєш якусь чудову страву, купиш доброго вина, покличеш друзів — а з п"яти прийде лише один. І ще невідомо, чи буде з ним про що говорити.
1 
1
Коментарі
20