Привіт, кумо. Уяви собі — захворіла на грип. Звісно, на шкалі "кому більш боляче" я тобі програю: грип — це далеко не те саме, що народити дитину. Зате куди противніше. У тебе після болю та слабкості лишилася маленька людина, а в мене — лише відро шмарклів та відпрацьованих носовиків. Звиняй, якщо читаєш за обідом.
Справжній грип зі мною траплявся давно, ще, мабуть, у школі. І згадки про нього — найкращі. Окрім першого дня, коли температура була 40. А далі все стало чудово: ніхто не гнав до школи, можна було дивитися тєлік, перечитувати книжку про Карлсона та Тома Сойєра, пити чай з лимоном, а не просто який попало грузинський чорний байховий. Коли грип, не соромно переглядати мультики. Тобі дзвонять однокласники, розповідають, що було в школі, заздрять.
А зараз, у Лондоні, грип — це сама напасть. Книжку про Карлсона я давно десь загубила, Том Сойєр тут тільки англійською, а це не те. Мультики — чужі й нецікаві. "Маленький електричний тостер іде в школу" — давайте будемо серйозними, громадяни. Що за маячня? Та ще й у час, коли над когнітивними здібностями разом із критичним аналізом домінують вірусні токсини. Простіше кажучи, голова не варить.
Мій добрий чоловік варить курячий суп
Єдине, що рятує, — це всі серії старого дитячого фантастичного серіалу "Гостя з майбутнього", які я нещодавно купила в Києві, та добірка мультиків із козаками. А також мій добрий чоловік, який носить ліки з аптеки і варить курячий суп.
Але все одно хворіти треба вдома: коли тобі дванадцять, коли навколо тебе метушаться батьки, коли можна прогулювати школу, коли організм зовсім юний, коли звичка користуватися головою ще не вкорінилася. Хворіти за кордоном у дорослому віці — погана ідея. Жодного задоволення.
1 
1
Коментарі