Привіт, кумо! Пам"ятаєш поїздку на курорт у Болгарію уже багато років тому, коли нас шокувало, що люди на вулицях усміхалися? Ти ніяк не могла змиритися з цим фактом, підозрюючи якусь грандіозну змову. "Не можуть люди ні з того ні з сього либитися на вулицях. Тут щось не так!"
Повернувшись до Борисполя, ми оглянули похмурі пики паспортистів, на нас нагавкали митники, і зразу полегшало.
Тепер, коли літаю з Лондона, я починаю відчувати себе вдома ще по дорозі до аеропорту. У метро до вагона заходить двоє мужиків із червонястими обличчями; вони хекають і потирають руки. Це українські будівельники-нелегали, летять додому за чужими паспортами і радіють, наперед смакуючи безкоштовне бухло в літаку. На вокзалі Вікторія на потяг-експрес сідають бандитського виду чоловік у спортивних штанях і з масивними печатками на пальцях і його фарбована блондинка-дружина з довжелезними нігтями в квіточки, в обтягнутих рожевих штанах, крізь тканину яких видно целюліт. Це туристи. Вже в літаку чоловік кричить стюардесам: заберіть нас додому швидше, нам тут страшно набридло! Тут ужасно! Дружина голосно сміється.
Можна навіть наступити на ногу
Що ближче до літака, то частіше чути український акцент, парфуми і перегар. У літаку о дванадцятій дня киряють усі, включно з небагатьма англійцями. Приземлившись у Борисполі, я йду в туалет, де на унітаз залізають із ногами, що, відповідно, шкодить точності попадання. А потім пробиваюся крізь навалу таксистів, які сміються з мого відчайдушного "не нада мені ваша машинка". Нарешті здаюся одному з них. В одній руці він тримає мобілу, другою тикає дулю іншим водіям, а кермує ліктем, — і я вдома. Не треба мені усміхатися, можна навіть наступити на ногу. Мені все одно добре, бо я знову на батьківщині.
1 
1
Коментарі
2