Путін готується перегорнути останню сторінку історії Росії

Навіть у найдовших циклів із найтовстіших книжок є кінець. І якщо читати все підряд і обережно, то до останнього розділу й епілогу можна добиратися довго. А можна хвацько гортати, ламаючи корінець і видираючи сторінки – і тоді книжку вдасться закрити значно раніше. Але не факт, що потім її можна буде відкрити вдруге. І здається, саме це відбувається з книгою історії Росії – Путін так поспішає прогортати її до кінця, що наступних читачів у неї може просто не знайтися.

У того, що зараз називається Росією, є більш-менш точний час народження – це середина і третя чверть XV століття. Саме так, всупереч думці російських ура-патріотів, їхня країна не існує тисячоліття, але так само, всупереч нашим, Росія не з'явилася 1721 року.

Розпад Русі покликав до життя кілька відмінних соціально-політичних моделей устрою держави з оригінальним балансом у відносинах між князем, боярами та населенням. У Новгороді, наприклад, князь взагалі був "найманим топменеджером", і про звичайну передачу престолу у спадок синові не могло бути й мови (хоча посада все одно залишалася переважно в руках одного дому – володимирських князів). У Галицькій землі князівський рід був сильний, але й боярство йому не поступалося – під європейським впливом виникла традиція скріплювати державні грамоти як княжою печаткою, так і печатками провідних аристократів. І якщо князі на кшталт Романа чи його сина, короля Данила, брали гору над боярами, то лише завдяки своїм особистим рисам, а не "адмінресурсу". У Києві за умов перманентної чехарди з правителями віче іноді скидало одного князя і ставило іншого.

А в Ростово-Суздальській землі (та її наступнику – Великому князівстві Володимирському) верховній владі майже не було перешкод. Віча, щоправда, існували у кількох старих містах, але княжих міст без них було більше. Ані у слов'янських переселенців, ані тим більше у підкорених автохтонів не було давніх прав і привілеїв, на захист яких вони могли б піднятися. Бояри, одержуючи нові землі з рук князя, були зобов'язані йому набагато сильніше, ніж їхні колеги, які володіли спадковими вотчинами. Тож нехай не авторитаризм, але "тверда рука" у Північно-Східній Русі стала звичайним явищем задовго до монгольського вторгнення. Ні, не всім це припало до душі, і зневірені бояри 1174 року навіть убили свого правителя Андрія Боголюбського. Але загальної тенденції до самовладдя там це змінило.

 

Тож до самої середини XV століття на тому місці, яке сьогодні займає так звана історична Росія, існували не просто кілька незалежних князівств – це було природно для тогочасної Європи. Там існували аж три альтернативні моделі розвитку, з яких лише одна вела до сучасної Росії, а саме – Велике князівство Московське. Найголовнішою опоненткою Москви була Твер. І хоча тверичі теж будували централізовану державу із княжим самовладдям, вони хоча б були постійними ворогами монголів, у той час як московіти займали нішу провідних колабораціоністів. До речі, саме Твер спочатку мала всі шанси стати "збирачем земель" Північно-Східної Русі, однак після розгрому антимонгольського повстання 1327 року, спільно придушеного монголами та московітами, втратила свої позиції. Другою альтернативою був Новгород, який своїм республіканським устроєм мало нагадував сусідню Московію, а значно більше – ренесансну Венецію. У новгородців була не лише власна соціально-політична модель, а й окрема мова і культура, яку неможливо було сплутати з московською.

Але завдяки монгольській підтримці та союзу із православною церквою саме Москва вивищилася над рештою сусідів і поступово їх поглинула. З 1456 до 1478 року тривало завоювання Новгорода, 1485 року настала черга Твері. Паралельно у 1472–1480 роках Московія остаточно скинула монгольську зверхність.

Ну і саме на цей період припадають тектонічні зсуви в релігійному світі. Московська церква відкидає Флорентійську унію з католицьким світом (1445), самовільно призначає собі першого митрополита Іону (1448), а після падіння Константинополя (1453) остаточно утверджується в думці, що саме її версія православ'я є єдино істинною. Не мине і 40 років, як почнеться конструювання концептів "Нового Ізраїлю" та "Третього Риму".

Отже, саме внаслідок всіх цих процесів і постала політична сутність, тоді звана Московією, а з початку XVІІ століття – Росією.

Новонароджена держава доволі швидко зростала, за 100 років перетворившись на найбільшу країну Європи (не рахуючи Османської імперії). Вона поглинула і решту своєї колишньої метрополії – Орди, і Урал, і третину білорусько-українських земель, підвладних Литві, і, нарешті, забажала стати володаркою морською, тобто завоювати Балтику. Однак як там у російського пророка Пушкіна:

Не сказала нічого рибка,

Лиш хвостом по воді майнула

І сховалась в глибокому морі.

Довго ждав старий біля моря,

Не діждався, пішов він додому.

Глянув – аж перед ним землянка,

На порозі сидить його баба,

Перед нею – розколоті ночви.

Іван Грозний програв Ливонську війну (1582), і підірвана невдачами та опричниною Московія занурилася у кризу. Потім на неї очікував колапс і розпад у так звані Смутні часи (1598–1613). Тоді під владою центрального уряду залишилися хіба терени давнього Великого князівства Московського, а околиці контролювалися іноземцями чи бунтівниками.

Романови не просто зібрали Росію у старих кордонах, а й завоювали Сибір, Кавказ і Центральну Азію, підпорядкували Україну, захопили Крим, Польщу і Фінляндію. Однак 1917 року імперія розсипалася на друзки, і буквально за два роки під більшовиками було не більше території, ніж під Іваном Грозним. Решта земель перетворилася на незалежні держави, як-от УНР.

Однак і цього разу централізаторам вдалося взяти гору і відновити імперію, хай під іншим прапором і без Польщі з Фінляндією. Щоправда, непрямий контроль над Східною Європою Москва все одно отримала внаслідок Другої світової, але ненадовго.

У 1989–1991 роках сталася "третя смута", і Росія на заході зіщулилася до кордонів XVІІ століття – ще зі Смоленськом, але вже без Чернігова та Мінська. І саме цей факт якнайкраще пояснює теперішню війну проти України. Кремль не змирився з втратою і почав нове "збирання земель". У 1990-х війна прийшла до Придністров'я, Абхазії з Осетією та Чечні. 2014 року така ж доля спіткала Україну.

Путін як не усвідомлює, то відчуває, що четверта російська ітерація закінчиться так само, як і попередні – розпадом держави. Однак цього разу лінії розлому пройдуть уже всередині кордонів сучасної РФ. Напевно Чечня, ймовірно – Якутія, можливо – Татарстан. Раніше чи пізніше, але так станеться, бо всі імперії розпадаються. В кінцевому підсумку залишиться тільки те, що було "зібране" до кінця XV століття. І з жаху перед цією перспективою Путін вирішив зупинити хід історії, а краще – розвернути його. Війна за приєднання України здалася йому найкращим виходом.

Тому те, що ми переживаємо зараз – не просто наша відкладена війна за незалежність. Це ще й останній акт розпаду четвертої з російських імперій. Якщо Україна впаде (насправді вже ні), то Росія отримає новий імпульс для розширення і вийде на нове коло імперіалізму. Але оскільки наша перемога видається неминучою, то й розпад Росії – питання часу.

І цього разу, можливо, відваляться не якісь далекі околиці, а частини "ядра". А це означатиме, що під загрозою опиниться саме поняття "Росії". Росія без Кавказу цілком реальна. Росія без Поволжя теж можлива. Але чи може існувати власне Росія без Уралу та Сибіру? Чи не призведе втрата саме цих територій до того, що від Росії залишиться тільки Московія в кордонах ординського улусу?

Але навіть якщо цього не станеться, навіть якщо території з переважаючим російським населенням нікуди не підуть з єдиної держави, великий цикл історії Росії все одно завершиться. 500 років тому зусиллями князя Івана ІІІ, вже тоді прозваного Великим, зі звичайного феодального князівства постала не просто централізована авторитарна держава, постала нова імперія, з якою дуже швидко довелося рахуватися всім сусідам. І хто б потім не опинявся при владі – інші князі, царі, імператори, генсеки чи президенти – і внутрішній устрій, і зовнішня політика Московії-Росії залишалися незмінними. Але сьогодні з'явився хай не перший, але найбільш ймовірний шанс, що все це припиниться. Що з Путіним піде у небуття остання з російських імперій, а на її місці – після рік крові та поту – постане звичайнісінька середньостатистична країна, оточена з усіх боків ворогами. Тому що сил на будівництво п'ятої імперії у росіян уже не буде.

Здається, книга історії Росії (точніше – історії російського імперіалізму, що 500 років було одним і тим самим) близька до завершення. І Путін готується перегорнути її останню сторінку.

Ну, а ми маємо йому із цим допомогти.

×