"З Віталієм взяли у руки одну свічку. Батьки запалили її від своїх"

 

— Два роки тому Віталій розійшовся зі своєю дівчиною. Щоб відволіктися, переглядав свій профіль у "Фейс­буку". Вирішив привітати з 8 березня когось із незнайомих дівчат. Обрав мене. Побачила його повідомлення за рік. Посміялися. З того часу почали спілкуватися, — розповідає 23-річна Марина ГЕРБЕДА з Києва. Нещодавно вийшла заміж за Віталія ДОЧУМІНСЬКОГО, 30 років, із португальського Лісабона. Познайомилися у соц­мережі.

Віталій Дочумінський ви­їхав у Португалію в дитинстві з батьками з Хмельницька. Має там логістичну фірму. Марина вчилася на логіста в Київському торгово-економічному університеті.

— У "Фейсбуку" спілкувалися з Віталієм півроку, — продовжує. — У вересні він написав, що хоче зі мною зустрітися. Сказав, що прилетить до Києва. Поїхала зустрічати Віталія в аеропорт. Коли вийшла з таксі, він чекав мене на вулиці. Наші погляди зустрілися. Відчула, ніби знаю цю людину все життя. Закохалися з першого слова. Разом провели два незабутні тижні.

Торік 2 жовтня Віталій освідчився Марині.

— Він прилетів у гості й попросив у батьків моєї руки. Хоч це було неочікувано, одразу погодилася. Хотів забрати мене з собою в Португалію. Та мусила залишитися в Києві — ще навчалася в магістратурі й мала здавати іспити в автошколі. Віталій повернувся додому, а ми з мамою почала готуватися до весілля. Все організували самі. Коханий прилетів, коли до одруження все було готово.

Молодята розписалися три місяці тому.

— Повінчалися за кілька днів після того в церкві Святих Петра і Павла. Моя мама вишила весільні рушники, сорочку для Віталія та пояс до сукні — мені. Для всіх виробів використала однаковий орнамент. Гості теж вбралися у вишиванки. Дружкою була моя молодша сестра Настуня. Вона допомагала мені з декором. Із бісеру сплела кетяги калини. Прикрасили ними весільний автомобіль, келихи для молодят і свічки для вінчання. Під часу обряду тримали у руках воскові свічки, що нагадують бджолині соти. Коли вони горіли, навколо все пахло медом. Фату знімали разом із батьками. Потім вони провели обряд, який передається у нашій родині з покоління в покоління. Ми з Віталієм взяли у руки одну свічку. Батьки запалили її від своїх. Це символізує передачу традицій і досвіду новоствореній ­родині.

Молодята живуть у Португалії.

— Мені тут нелегко, — говорить Марина. — Вчу мову. Вже знайшла роботу. Чоловік в усьому підтримує. Мріємо про дітей. Він хоче хлопчика, а я — дівчинку.

Він написав італійською. Я відповіла англійською

29-річна Христина Кечмур з Івано-Франківська два роки живе у шлюбі з італійцем Марко, 30 років. Познайомилися в інтернеті.

— Одного разу незнайомий хлопець написав італійською "Привіт", — розповідає Христина. — Відповіла англійською. Почали спілкуватися. Нове знайомство надихнуло на вивчення італійської. Опанувала її за місяць.

Якось Марко запросив до себе в Мілан. Батькам нічого не сказала, щоб не хвилювалися. Для страховки попросила хлопця надіслати ксерокопії паспорта. Разом із номером телефона віддала подрузі, щоб у разі біди змогла мене знайти. Досі не розумію, як зважилася на такий крок.

Христина й Марко вирішили побратися за два роки. Живуть у Мілані. Жінка працює стоматологом, її чоловік має бізнес.

— Привчила Марко до вареників, борщу та голубців. З українських страв йому не подобається лише холодець. Його смак нагадує котячий корм, каже.

×