— Найбільше боявся, що хребет переламають і діти будуть каліку доглядати, — говорить телефоном отець 35-річний Олександр Репетько з Кривого Рогу Дніпропетровської області. Під час сутичок у столиці 18 лютого потрапив у полон до антимайданівців.
— Боявся у полон попасти, бо катуватимуть, а я опозорюся — буду кричати, проситися. Господь вирішив показати, що не все так страшно.
Домовляємося про зустріч на наступний день. О 15.00 отця оглядають двоє медиків 8-ї львівської лікарні. Він лежить у нейрохірургічному відділенні. Закочує колошу. Показує сині через гематоми ноги. Зламана ліва рука — у гіпсі. На шиї — рана від кулі. Травми отримав на Майдані під час сутичок. 18 лютого його викрали тітушки — били і катували. Того дня втік з полону. Його відвезли до Львова, де госпіталізували.
— До кінця дня нога стає гаряча. Видно, температура піднімається, — опускає штанину.
— Таке буває. Скільки то вже часу, як травмували? — запитує старший з лікарів.
— Один, два, три… 10, — отець Олександр рахує на пальцях дні.
Лікар на папері виписує крем. З колегою виходять із палати. Хворий піднімає вище подушку, сідає. Дзвонить телефон.
— Так, Назаре, — відповідає. — Нічого мені не треба. І шоколад є. Якщо не важко, візьми чаю, чорного. Розсипного, а не в пакетах — не треба тої хімії, — ховає мобільний під подушку.
— Хлопець, який мене сюди привіз, прийде провідати. Десь півгодини тому дружина Оксана додому поїхала. Не працює, дітей виховує. Маємо троє — 13-річна Уляна, Іванові — 8 та Павликові — 3 роки. Малого у садок не могли здати, бо не було коштів. Живемо за дитячі гроші. Садив город. Парафіяни помагають. Восени хто картоплі принесе, хто помідорів, кабачків, гарбузів. Носять цукор, рис, гречку, цукерки, печиво, речі дітям. Діти — то є діти. То чоботи подер, то кросівки. Іван — гіперактивна дитина, та мені порадили не стримувати. Коли нагліє, наказую — 20–30 разів поклони б'є і промовляє: Господи, помилуй мене грішного.
Сусід по палаті з перев'язаною головою шукає новини по маленькому чорно-білому телевізору. Екран шумить, за кілька хвилин вимикає.
— Дехто із сусідів удома осуджує, що я, священик, воював на Майдані. Зі сцени там є кому і співати, і проповідувати. А мої бійцівські якості більше знадобляться на передовій. Служив у спецназі. Брав участь у помаранчевій революції, розчарувався, — тягнеться до білого горнятка на тумбочці робить ковток.
— Коли студенти виступили за євроінтеграцію, ледь стримався, щоб не їхати. У суботу повертаюся з панахиди, жінка каже: вже Майдану нема. Включаю телевізор, а там показують, як його розганяли. Я до жінки: насипай мені борщу, гречки, шукай теплі штани, камізельку, светр. Все зрозуміла. Добре наївся, одягнувся, 30 листопада був у Києві, — отець Олександр зо 2 хв. не може зупинити кашель. Тримається за груди.
— Як хтось помер, повертався додому, аби поховати. Від Різдва до Водохреща вдома служби правив. У третю хату заходжу зі свяченою водою, а там по телевізору показують, що відбувається на Грушевського. О шостій ранку був на автовокзалі. Мене прийняли у Рогатинську палатку. Спочатку жив на Банковій біля бочки, у Будинок профспілок ходив поспати.
Якось до нас спустився "беркутівець" років 40, розговорилися. Він радив: "Хлопці, зберіться 10 тисяч, але таких, що не будуть тікати. І йдіть на нас. Ми відступимо, здамо Верховну Раду. І всім буде добре — і вам, і нам".
Як минулися морози, переселився в Український дім. Дивно було, що вже можна спати без капців, шапки, рукавиць. Розслабилися — не треба дрова рубати, буржуйку кочегарити.
З коридору чути голоси і стукіт склянок — розвозять чай.
– 18 лютого колоною пішли під Верховну Раду. Коли вийшов з хрестом на Грушевського, "Беркут" почав мене обстрілювати. Я сховався за колонами. Зняв підрясник, аби не бачили, що священик. Мав палку. Відбивав нею хлопців, яких тягнули "беркутівці". Коли нас штурмували, куля потрапила рикошетом у шию. Схопився за неї, аби кров'ю не стекти. Били по ногах. Щоб їх не поламали, впав. Копали по голові, руку зламали, ніс розтрощили. Втратив свідомість. Прийшов до тями у тітушок в полоні. Якраз жінка подзвонила, кажу: здається, я у тітушок в полоні. Вона питає: у полоні чи здається? У мене тут же відібрали телефон і сказали жінці: "Это мы, титушки. Хана твоєму попу, испекся он". Мене роздягли, руки за спиною скрутили.
Чув, що якась російська музика грає, на стіні висів прапор Партії регіонів. Зрозумів, що я у Маріїнському парку. Зняли з мене балаклаву. Один кричав: идите сюда, мы их попа словили! Водили мене з палатки в палатку. Запхали ватний тампон у ніс. Були люди, які питали, може, води дати. Не всі були за 200 гривень. Дехто був за ідею, Януковича, Росію, — поправляє подушку, намагається зручніше лягти.
— В одному наметі був медпункт з пораненими полоненими та тітушками. Туди заходили і вевеешники, і "беркута". Наші, від 40 до 60 чоловік, лежали зв'язані лицем униз. Дехто стогнав. Мене били по голові, щоб опустив очі, не дивився на них. Відібрали паспорт, телефон, у кишені тільки голку та нитку залишили. Куртку зняли.
Їх було близько тисячі. Одягнуті у спортивні костюми. Казали: вы, ребята, уже по восемь лет заработали. Питали: а что Господь говорил, что можно против власти бунтовать? Чув, що хотіли вбити. Тільки їхні жінки не дали, відганяли. Дехто був з Кривого Рогу. Стидалися, що я їхній земляк.
У їхньому штабі серед тітушок зустрів священика з Хмельницької області. Пообіцяв допомогти. Розрізав хомути, якими я був зв'язаний. Тричі намагався мене вивести, та зупиняли. На четвертий раз утік, — до палати заходить відвідувач у куртці. Отцю Олександрові дає чай.
— Планують везти у Польщу, віза готова. У голові спазмує, запущений бронхіт. Дружина з дітьми у Франківську з 19 січня. Тоді почалися викрадення. У нас під домом стояли вікна, їх камінням побили. Дитині у школі казали, що я поїхав на Майдан гроші заробляти. Наговорювали, ніби воюю там з автоматом у руках.
Батьки у Кривому Розі залишилися. Батько — після інсульту, можливо, навіть не знає, що я в Києві. Мамі сказали, що тільки рука поламана.
Був одним чоловіком серед жінок
— Я такий собі криворізький бандерівець, — сміється отець Олександр Репетько. Він народився в місті Інгулець, що 2002-го ввійшов до складу Кривого Рогу.
— У 14 років батьки перевезли мене на літні канікули в Івано-Франківськ до діда Степана і баби Насті, по маминій лінії. Коли приїхали забирати — не хотів повертатися. Дід із хати виганяв, казав, що дитина з батьками має жити. Не послухався, з 1 вересня пішов до української школи в Івано-Франківську. Вчився на 4 і 5. До того одні трійки приносив.
Після армії вступив до Криворізького педінституту, одружився.
— Жінка захворіла, треба були гроші. Кинув навчання, влаштувався вантажником. Потім став приватним підприємцем — 10 років робив меблі. У цей час ходив до церкви київського патріархату. Був одним чоловіком серед жінок. Для храму священик винаймав приміщення. 2006-го йому підняли оренду до 400 гривень, закрив парафію. За пару місяців запросив до нової парафії на своєму подвір'ї. Через півроку сказав, що мене треба рукополагати. Питаю, що то таке. Говорить: бачу в тобі священика. Спочатку став дияконом — кадило розпалював, свічки носив. У Кривому Розі 18 отців Київського патріархату, Московського — 200. Називають нас "розкольниками", "неблагодатними". Але сутичок нема — ми для них не становимо загрози.
Отець Олександр править у церкві Покрови Пресвятої Богородиці. У неділю ходять шестеро-семеро парафіян, трохи більше — на свята.
13 
1
Коментарі