54-річний Василь Онуфрійчук із селища Бабанка Уманського району Черкаської області напередодні Нового року покинув дружину і двох дітей. На Різдво повернувся.
З Онуфрійчуками зустрічаємося неподалік автовокзалу в Умані. Вони скуплялися на ринку, бо після свят, кажуть, холодильник спорожнів. Поспішають на автобус додому. Чоловік підтримує дружину за руку, аби не посковзнулася і не впала на льоду.
— Воно, знаєте, як буває — робота важка, в чоловічій компанії й чарочку інколи хильнеш, — розказує Василь про причину сімейної сварки. Він працює на будівництві каменярем.
Того вечора чоловік прийшов напідпитку. Дружина почала сваритися. Василь вирішив піти до матері. Каже, це було несерйозно, хотів відпочити, бо останнім часом жінка його частенько "пиляла".
49-річна Марія Онуфрійчук розповідає, що справді лаялася з чоловіком через випивку.
— Чарочка — одна справа, але ж не затримуватися допізна з мужиками, — свариться пальцем. У Марії є 20-річна донька Наталка та спільний із Василем син Сергій, 17 років. Діти навчаються в Києві. Жінка раніше працювала кухаркою, нині — домогосподарка.
Василь тиждень прожив у матері. А у Святвечір поговорили з дружиною і порозумілися.
— Куди я без них? — з ніжністю дивиться на Марію. — Ми таке пережили, що й із дрібницями справимося.
— Вискочила заміж за Василя у 20 років, — сміється жінка. Просить називати її Машою, каже, звикла до цього імені. — Він до мене рік ходив. Закохана була по самі вуха.
За два роки в Онуфрійчуків народився син. Назвали Іваном, на честь Василевого батька. Згадуючи першу дитину, обоє супляться. У 5 років хлопчик помер від лейкемії.
— Ми й хазяйство продавали, й по Києву його возили, — махає рукою чоловік, — нічого не допомагало. Дитина худла й блідла на очах. За півроку Іванка поховали. Кажуть, самий важкий груз у світі — виносити на плечах гроб своєї дитини, — зітхає. — Це правда, повірте. Я все життя на будівництві вкалую.
По смерті сина подружжя розійшлося. Обоє кажуть, що не могли одне на одного дивитися без сліз — згадували малого. Василь перебрався до батьків, згодом поїхав до Києва на роботу. Марія почала зазирати в чарку:
— Нечупарна зробилася, хату занехаяла. Жити не хотілося.
У 5 років хлопчик помер від лейкемії
Про притон та друзів-алкоголіків згадує неохоче. За рік жінка завагітніла. Батька майбутньої дитини не знала.
— Я й не думала, що воно так получиться. А тоді чуствую — нудить, на солоне тягне. Я всю вагітність ходила як у воду опущена. Думала: ну куди мені? Я в Господа смерті прошу, а він мені інше життя дарує.
Наталю народила у грудні.
— Спочатку подумала: відмовлюся. Як дитину виховувати? У хаті стіни голі. Та й страшно знову втратити найрідніше, — Марія змахує сльозу. Василь простягає їй носовичка. — А коли акушерка принесла малечу годувати, я пригорнула до грудей... Воно таке малесеньке, рідне, тепленьке — горнеться до мами, рученятами крихітними по обличчю гладить, беззубим ротиком усміхається. Мама з татом багато помогли. І дров привезли, й пелюшок накупили.
Після народження дитини жінка наче ожила. Сусіди й родичі дивувалися. А Марія візьме на руки немовля і аж світиться. Господарство пішло на лад. Почала слідкувати за собою, перестала пити й спілкуватися з давніми друзями:
— Я над Наталочкою аж трусилася — нікуди від себе не відпускала, все краще віддавала своїй кровиночці. Над Іванком покійним так не впадала.
За тиждень до дня народження дитини до Марії повернувся Василь.
— Натикався-намикався. І жінок мав, але все не те. Хотілося затишку, сім"ї, а не гулянок. Подумав: вернуся, будь що буде, — веде далі чоловік.
— Прийшов, постукав у вікно й каже мені: "З тобою жити несила, бо дитину згадую. І без тебе життя не миле", — сміється в рукав чорної куртки Марія. — Вийшла, подивилася на нього. Та мій же, рідний Василько, куди його гнати?
Онуфрійчук дитя спочатку сприймав як чуже. А коли мала почала його татом кликати й на коліна вилазити — полюбив як рідну.
За три роки в пари народився син.
— Я її вагітну на руках по хаті носив, нічого робити не дозволяв. І дітками натішитися не міг, — розказує чоловік.
— А я не знаю, як би жила без своєї сім"ї, — Марія обіймає Василя за руку. — Якби він до Різдва не прийшов до мене, сама пішла б до свекрухи в Умань. Просила б повернутися.
16 
1
Коментарі