46-річна Валентина Павлова із села Каменка Томашпільського району на Вінниччині вимагає перепоховати сина Вадима Тарабарова, 24 роки. Він загинув 30 квітня під Дебальцевим. Осколок снаряда влучив у голову.
— Останні кілька років Вадим був прописаний у батька в селі Гвоздівка на Одещині, — розповідає Валентина. — Коли загинув, із частини передзвонили саме туди. З батьком насправді не жив із 14 років. Олександр Тарабаров був непутьовий. Бив мене, пив, сина не виховував. Двічі з ним розлучалася. Вперше 1996 року, коли сильно побив. Забрала сина й поїхала до батьків на Вінниччину. Потім приїздив, просив повернутися. Ми знову зійшлися заради сина, одружилися. Але 2004-го розлучилися. Син хворів, мав сколіоз. Постійно лікувала його в санаторіях. Після розлучення майно поділили. 2005 року колишній чоловік мав виплатити мені 16 тисяч гривень за мою частку, але не зробив цього. Аліменти на утримання сина теж не платив. Удавав, що ніде не працює.
– 2009 року я наполягла, аби чоловік прописав сина в моїй частині будинку. Вадим залишався зі мною. Відслужив в армії, працював на будівництві, в охороні. 2014 року, коли почалися бойові дії, пішов на фронт. Через рік повернувся, влаштувався на роботу в Іллічівський порт охоронцем. Торік мобілізували його друга Вітю. Син сказав, що не покине його. Пішов добровольцем. Їх все рівно розділили. Вітя попав у Харків, у розвідку. А Вадим служив у 54-й механізованій бригаді.
– 20 квітня зателефонував мені. Сказав, щоб я його привітала, бо в нього другий день народження. Вночі сильно стріляли. Кинули 22 міни, а вони відстояли. Дзвонили у штаб. Там 40 хвилин ніхто не відповідав, а потім наказали спостерігати за ситуацією, — говорить Валентина.
– 30 квітня готувалися до Пасхи. О другій годині дня я йшла вулицею, коли мені подзвонив чоловік. Сказав, що Вадима нема. Я не повірила. Думала, він знущається з мене. Взяла номер, з якого дзвонили. То був заступник начальника батальйону. Дізналася, що сина ховатимуть на Одещині. У військкоматі просила віддати тіло дитини. Відповіли, щоб домовлялася з чоловіком.
— Умовляла колишнього, аби погодився поховати сина на Вінниччині. Він вагався. Але родичі наказали, щоб хоронив біля себе. Його брат порадив мені насипати горбок землі й ходити туди. Казали, що тіло вже почало розкладатися. Везти на Вінниччину ніколи. Похорон — страшний сон. Вадима ховали не як героя. Ні прапора, ні промов, ні побратимів не було.
8 червня за Вадимом справили сороковини.
— Я хочу мати можливість піти до сина, посидіти біля нього. Доглядати за могилкою. Чого так уперся чоловік — не знаю. Думаю, головна проблема у виплатах, які мають давати за загиблих в АТО родичів. Зібрала пачку документів, що син жив зі мною. Маю дозвіл від своєї сільради на перепоховання. Я хочу витягти гроб, переставити його у цинковий і перевезти на Вінниччину. Там влаштувати нормальне прощання і поховати дитину як героя.
2 
1
Коментарі