"У нас у сім"ї всі пили"

 

49-річний Олександр Руденко — росіянин, бомжує в Києві вже 18-й рік. Милостиню просить біля Житнього ринку на Подолі.

У камуфляжній формі сидить біля бабусь, які на Нижньому Валі продають овочі. На грудях — картонна табличка з написом: "Помогите! Язва желудка". Замість правої руки — порожній рукав.

Обличчя в Олександра смагляве, очі хитрі, щоки — неголені. Передніх зубів немає. Каже, що поламав їх, відкорковуючи пляшки.

Говорити погоджується за 25 гривень. Швидко ховає гроші до кишені.

— Давайтє на скамєйкє посідім, поворкуєм, — пропонує.

Підбирає стару сіру кофтину, на якій сидів на асфальті, бере чорний брудний рюкзак. Бабусі недовірливо дивляться і відсуваються подалі.

— Захворів на язву після Афгану, — скаржиться. — Воював там півтора року. Був водієм бронетранспортера, але потім підірвався на міні. У 88-му через контузію мене відправили додому.

Далі зізнається, що приїхав з Кемеровської області, із селища Новий Берекуль.

— Там у хаті батьки жили, — колупається в кутніх зубах. — Якось п"яні полягали спати. Батя заснув з цигаркою в роті, диван запалав, і вони з мамою згоріли. Як поховали їх, вирішив переїхати до Києва. Доїхав спочатку до Харкова. У поїзді мене обікрали. Мільйон мав у чемодані, чуєте? Ну, добре, — виправляється. — Рівно п"ять тисяч баксів. Брат землю продав, коли дім згорів. Я хотів у Києві квартиру купити. Оце прошу у людей на хліб, — схлипує завчено.

Біля Житнього ринку жебрак сидить до обіду. Перекусити бере із собою хліба й пару яєць.

— А як горілкою пригостять, то два стакани відразу вип"ю. А у вас немає? — з надією дивиться вологими жовто-горіховими зіницями. — У нас у сім"ї всі пили.

Плеєр собі цифровий купив

Дідусь-фронтовик під мухою на бабцю накинувся, — сміється. — Сім ножових поранень наніс. Добре, що вона не подохла, бо йому вишка світила. Але з Москви відмазали: поважна людина все-таки, командир полку, — робить "правдиві" очі. — І брат теж з револьвером ганявся. Він же крутий — шість років у Німеччині був, дослужився до майора і став начальником міліції в Північному Білогорі. Посварилися ми через дрібницю, сп"яну.

А я собі самогонкою язву заробив, — чухає потилицю. — Після контузії у мене дистрофія почалася.

Живе Олександр під Києвом, в отця Андрія. З батюшкою його познайомив знайомий дід з ринку. Окрім нього, дав притулок іще заробітчанам Іванові та Олексію, які підробляють на будівництві.

— Ясне діло, грошей він з нас не бере, — киває жебрак. — Він же віруючий. А їм таке по заповідях положено. Я теж іноді в церкву заходжу.

Дружину мали? — питаю.

Та нє, — виколупує бруд з-під нігтя на великому пальці. — Позавчора стало погано зі шлунком, викликав "швидку". Вони сказали, що більше не приїдуть, бо я алкоголік, — зітхає. — А жінка не кинула б напризволяще. Я ж хворий, коли одружуватись? — промовляє із жалем до себе. — Тим більше, що відсидів.

Підставили мене. Жили ми ще до батюшки з мужиками. Один по продукти йде, ми йому гроші віддаємо, а він їх на себе витратить. А нам збреше, що загубив. Спочатку легенько його били, а потім убили. Товаришам моїм по 15 років дали. І мені світило. Я лише кілька разів по шиї ножем провів. Три роки відсидів на Бартишовській зоні посиленого режиму, під амністію випустили.

Каже, що в день заробляє до 100 гривень.

— Позавчора взяв собі сонячні окуляри, — хвалиться. — Їх за десятку продавали, а я за 5 випросив, бо ж ветеран з Афганістану, — хитро підморгує. — І плеєр собі цифровий купив. Тепер слухаю "Ленінград", усякі там матюкливі пісеньки про "лягавих підарасів", — розповідає весело.

Покажіть плеєр, — прошу.

— Ти що, здуріла? Бачиш, у мене ж руки немає! Так грошей більше дають. Буду витягати плеєр — попалюся: всі побачать, що я — дворукий. Ну, дивись, — погоджується бомж і нишком висуває з нагрудної кишені цифрову апаратуру з навушниками.

У магазині такий програвач коштує 250–300 гривень.

×