У 35-річного Артема Колінька із Жовтих Вод на Дніпропетровщині в підлітковому віці лікарі помітили відставання у фізичному розвитку. Згодом — відсторонили від занять фізкультурою, а у 13 поставили діагноз "Спинальна м'язова атрофія".
— У школі діти не розуміли, що я хворий, — каже Артем. — Пам'ятаю, в 11-му класі на новорічному святі мені дали грати роль Зорро. Наприкінці постановки я на імпровізованому коні мав із зали вибігти на сцену та всіх урятувати. На східцях перечепився і впав. Усі почали сміятися — бо що то за Зорро, який не тримається на ногах. Підвестися було важко. Після цього я "закрився".
Після ліцею вступив до місцевого інституту на бухгалтера, закінчив із червоним дипломом. Пересувався тоді ще самостійно, але хода нагадувала маятник. Таз і коліна були слабкими, через це часто падав.
— Після інституту всі друзі роз'їхалися. Спілкувався з ними рідко, телефоном. У рідному місті знайомих практично не залишилося. Майже три роки ні з ким не бачився, не виходив із дому. І не наважувався сісти на візок. Було соромно, не хотів виглядати безпорадним. Читав, захопився програмуванням, цим намагався заробляти гроші.
2008-го, після довгих умовлянь батьків, Артем поїхав на реабілітацію до спинального санаторію у кримському місті Саки. Там для нього почався новий етап у житті.
— У кімнаті жили по четверо. Усі — зі спинальними травмами. По санаторію їздили на візках. А ще ходив, але задля безпеки теж узяв інвалідний візок. Це було вже не так складно, бо навколо були такі ж люди, — продовжує Артем. — Зрозумів, що люди з обмеженими фізичними можливостями живуть повноцінно. Головне — як ти сам почуваєшся та з якими думками прокидаєшся щоранку.
Додому я повернувся іншим. Вирішив: купуватиму електровізок. Через хворобу в мене ослабли руки, тому їздити на ручному я не міг. А залежати від того, хто мене возив би, я не хотів. Коли ти зустрічаєш на вулиці знайомих, то найчастіше вони спілкуються не з тобою, бо ти — неповносправний, а з тим, хто стоїть позаду.
Минуло два роки. Артемова хвороба прогресувала. Він уже майже не ходив. Заробив на електровізок. Почав виїздити в місто. Навколо Колінька згуртувалися люди з подібними проблемами.
На реабілітації у Криму 2013 року Артем дізнався про гру бочча. Вона підходить людям з ураженнями опорно-рухового апарату. Допомагає розробляти моторику рук, поліпшує координацію.
— Помітив, як відпочивальники кидали м'ячі. Спробував, мені сподобалося. Вдома зібрав команду, ми знайшли приміщення для тренувань. Про результати писав у "Фейсбуку". Люди зауважували, що я їх надихаю. І це мене стимулювало ще більше.
Бочча — це спортивна гра на точність. Із 1984 року входить до списку параолімпійських видів спорту.
— Пам'ятаю перші змагання 2014 року в Новій Каховці на Херсонщині. Я тоді посів останнє, сьоме місце, але обіграв майбутнього володаря кубка. І зрозумів, що для перемоги треба мати якісні та професійні м'ячі. Наступного року зі змагань повернувся із "золотом". Організував у рідному місті перший Відкритий кубок Жовтих Вод з бочча.
Рідні не одразу сприйняли моє захоплення. Особливо скептично був налаштований дід. Говорив, що то взагалі за спорт такий? Ми його привезли на Відкритий кубок Жовтих Вод. Дід засмутився. Сказав, що глядачі не прийдуть, бо на цих нещасних боляче дивитися. Він змінив свою думку, коли побачив, що я цим живу.
Артем — майстер спорту, чемпіон України, бронзовий призер чемпіонату Європи. Має понад 30 медалей і 10 кубків. Нещодавно його колекція нагород поповнилася двома бронзовими медалями з регіональних європейських чемпіонатів, які відбулися у Хорватії та Італії. Має шанс узяти участь у параолімпіаді в Токіо наступного року. У загальному світовому рейтингу він 17-й серед майже 160 спортсменів. На параолімпіаду поїдуть перші 24 гравці.
— Останні п'ять років не дивлюся телевізор. Читаю книжки, тренуюся, граю на саксофоні, — каже Артем Колінько. — Люди мають робити те, що їм до душі.
Матеріал опублікований в рамках реалізації україно-німецького проекту "Геть стіну. Будуємо мости порозуміння в розділеному суспільстві" — навчання для молодих людей, які цікавляться журналістикою, але не є професіоналами в цій царині. Тексти учасників програми розміщені у виданнях регіональних партнерів — газета "Лица" (Дніпро), газета "Николаевские новости" (Миколаїв), "Газета по-українськи", сайт Gazeta.ua, (Київ), сайт ZAXID.NET (Львів), Ужгородський прес-клуб. Проект організувала Міжнародна мережа журналістів і медіаініціатив із ЄС і Східної Європи n-ost (Берлін) при фінансуванні Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини
5 
1
Коментарі