"Своїх убитих сепаратисти забирали і прямо у посадці прикопували"

 

Добровольці Національної гвардії отримали по шість гривень добових

— Страшно було тільки перші 5 хвилин. Бігали під кулями, як кури по курятнику. Тоді взяли себе в руки і страх кудись зник. На другий день свист куль став звичним явищем. Так само, як зараз — спів пташок, — каже вінничанин 25-річний В'ячеслав. Із двома сотнями добровольців Національної гвардії проходить навчання на військовій базі у селі Старе Бориспільського району на Київщині. У травні 16 днів охороняли блокпост біля села Семенівка неподалік Слов'янська на Донеччині. Після тижневої відпустки повернуться на схід.

Військова база розташована за 40 км від столиці. На в'їзді чоловік у чорній формі відчиняє ворота. Віддає честь і бажає доброго здоров'я. Зупиняємося біля одноповерхової казарми, покритої старим шифером. На мотузці між деревами сушать шкарпетки, футболки і рушники. Поруч на лавці сидять четверо добровольців. У мисці з водою перебирають гриби і викладають на сковорідку.

— Із самого ранку хлопці вже у лісі побували, — розповідає киянин 49-річний Олександр, командир взводу розвідки. Раніше працював у державній міграційній службі. — Назбирали відро білих і лисичок. Зараз пожаримо. Нас тут годують непогано, але такого не дають. Хлопцям сьогодні дозволили довше відпочити, бо вночі проводили навчання. Одна рота марширувала, а друга робила на них засаду. Три години займалися.

Олександр відчиняє двері казарми. Всередині темно. Підлога і стеля — дерев'яні. Щільно стоять 125 залізних ліжок з одягом на бильцях. Біля кожного є вузенькі полички. На них — ікони, бритви, мило, фотографії рідних. Дехто з вояків перебирає свої речі. У кутку на одному ліжку сидять шестеро чоловіків і їдять шоколадні цукерки.

— З війни повернулися 31 травня, — розповідає доброволець В'ячеслав. — За 3 кілометри від нашого знаходився блокпост сепаратистів. Вони кожен день нам свято влаштовували. Мінімум два рази з міномета обстрілювали одночасно з кількох точок. Часто стріляли з людських хат. Під'їжджали машиною, снайпер займав позицію на горищі, а решта вели по нас вогонь із вікон. Спочатку не хотіли по хатах стріляти, бо всередині були мирні жителі. Та потім вирішили: якщо з хати стріляють по нас, то там мирних немає. На війні жалості бути не може. Сепаратисти нам часто машинами передавали листи. Писали: "Дорога в Сла­вянск станет для вас дорогой в ад. Сдавайте технику и оружие. Возвращайтесь домой живыми и бесплатно". Наші командири їм відповідали, але нам тих листів не показували.

В'ячеслав іде до виходу. У коридорі на холодній батареї сушать труси і шкарпетки.

— Як приїхали на блокпост, першим ділом вирили окоп. Хлопці жартували: "Шо може бути лучше за окоп? Ще глибший окоп". Але там глибоко копати не получалося. За метр починається вода. По пояс вирили, і вже вода стоїть. Кидали туди гілки та скошену траву, а зверху — піддони й дошки. Спали там, де і воювали. Добре було, якщо за добу виходило 2–3 годинки перекимарити. Щоб уночі не заснути, гризли галєти. Коли їси, спати не так сильно хочеться.

На війні нас взагалі не годували. На базі видали три сухі пайки: дві банки каші, м'ясного паштету і галетне печиво. Одного пайка на добу вистачало. Їжу привозили люди. Навезли стільки, що до осені можна там стояти. Федір із Харкова раз у тиждень привозив харчі і воду. Ризикував, бо сепаратисти в будь-який момент могли його машину обстріляти. Привіз нам конфорку з газовим балоном. Після того кава і чай були у нас постійно. А ще просили у нього спрей від комарів. Якби не це средство, нам би криндик був.

На вулиці чоловік потягується. Камуфляжна куртка задирається, видно прес.

— Щоб помитися, поливали один одного з 5-літрових пластикових бутилок. Армійську баню з палаткою всього раз привозили. Хлопці за два тижні заросли так, що рідна мама не впізнала б.

— А ти розкажи, як у развєдку лазив, — В'ячеслава плескає по плечу киянин 32-річний Олександр. Він рудий, у веснянках. — На 700 метрів до сепаратистів підійшов. По його наводці ми спрацювали, половину звідти викурили.

В'ячеслав червоніє.

— Якби мав хороший фотоапарат, то міг би їх фотографувати, — каже. — Своїх убитих сепаратисти забирали і прямо у посадці прикопували. Лише один труп у кущах знайшли. Два дні там лежав. Мав при собі російський паспорт і автомат із каліматорним прицілом. Був фізично розвиненим. Автомат передали командуванню. А сепаратиста поховали у неглибокій польовій могилі біля заправки.

В'ячеславу телефонують на мобільний. Відходить убік.

— Батько дзвонив, — пояснює. — У мене з рідних тільки він і сестра осталися. З войни батькові часто дзвонив. А сестрі лише тоді, коли навколо тихо було. Не хотів, щоб свист куль чула. Вона на сьомому місяці вагітності.

Вдома був тиждень. Приїхав зранку, оставив вєщі і пішов до товаришів. А на третій день почав за свистом куль скучать. Почали снитися війна і бойові побратими. Подружилися з усіма. На війні найгірший друг стає найкращим.

До казарми підходять двоє чоловіків із пейнт­больного клубу. Приїхали вчити добровольців правильно поводитися з автоматами Калашникова. Йдуть на галявину.

Крізь прочинене вікно казарми чути гру на гітарі.

— Це Стас вправляється, — розповідає командир взводу. — Наші хлопці за пару годин склали пісню "Слава Україні — Гвардії слава" — гімн Нацгвардії. Стас тепер акорди підбирає, бо хочемо її записати.

Олександр сідає на лавці. До нього підходить доброволець 42-річний Михайло із Києва. Щоб приєднатися до Нацгвардії, звільнився. Працював охоронцем у приватній фірмі.

— За участь у військових діях платили по 6 гривень добових, — каже Михайло. — Та нам байдуже. На війну їхали не за пільгами і не за грошима. Багато людей залишили свої родини і бізнес.

Думали, після відпустки знову відправлять на схід. А нас 10 червня зібрали у Нових Петрівцях, тоді сюди перекинули без жодних пояснень. Хочемо батьківщину захищати, а нас тут тримають. Колишні внутрішні війська й офіцери всіляко намагаються залишитися вдома, щоб на схід не їхати. Беруть лікарняні, розривають контракти і звільняються. Жінка і син мене пускати не хотіли, та я сказав: "Якщо хочете тут спокійно жити і працювати, хтось там повинен воювати. Якщо не підемо ми, то вони сюди прийдуть".

"Поки ми відстрілювалися, начальство в окопах ховалося"

11 червня бійці Нацгвардії пікетували Кабмін. Вимагали надання соціального захисту та статусу учасника бойових дій.

— На війні нам помагали десантники і внутрішні війська, а начальство, поки ми відстрілювалися, в окопах ховалося. Казали: мене дома жінка жде, — говорить командир батальйону 42-річний Олександр Бунін. — Хлопці з Нацгвардії досі не мають офіційного статусу і соціальних гарантій. Під кулі нас пускають без страховки та ніде не фіксують, що ми там воювали.

Олександр біжить у казарму і виносить довідку. На папірці вказано, що він 16 днів перебував у зоні проведення АТО.

— Написано "перебував", а не "брав участь у військових діях", — каже. — сумніваюся, що на цій підставі мені дадуть статус учасника бойових дій.

Витягає з кишені дві фотографії 3х4 см. На них схожий на інопланетянина: має сплюснуте і видовжене обличчя.

— Ці фотографії нам безплатно тут ­робили для посвідчення бійця Нацгвардії, — додає. — Кому ці знімки не покажу, кажуть, що це фотограф мене з кимось переплутав. Для посвідчення мусив фотографії переробити у салоні за власні гроші. На них хоч на людину схожий.

×