— Якби не кохання, ніколи не залишила б Україну, — каже киянка 45-річна Наталія Сімерецька. 15 років живе у Парижі. Переїхала до чоловіка 46-річного Філіппа. — Влюбилася у 30 років, як дівчинка. Коли виходила заміж, мови не знала, розмовляли жестами. Не знаю, як наважилася. Тепер маю двох синів і 15 років щасливого шлюбу.
До знайомства з Філіппом мала українського чоловіка. Розлучилися через місяць. Не витримала постійного контролю. Він переслідував, вважав своєю власністю. Я кинула роботу, продала дві коси по 30 сантиметрів, які мама відрізала в дитинстві. Зробила на ці гроші візу і поїхала за кордон, — розповідає Наталія Сімерецька.
— Відвідала знайомих у Голландії. На черзі була Італія. Вирішила взяти квиток через Париж. Думала, залишу багаж у камері схову і подивлюся місто, Ейфелеву вежу. Але в той час потяги ходили тільки вранці і ввечері. Вдень усе було зачинено. Довелося сісти на валізи й чекати. Так познайомилася з Філіппом. Він працював залізничником. Попросила його сфотографувати мене.
Спілкувалися жестами. До вечора Філіпп умовив поміняти квиток і залишитися на день у Парижі. Всю ніч гуляли містом. Через добу зателефонував і питає: "Хочеш?" Почав наспівувати мелодію весільного маршу. Це єдине слово, яке знав українською.
Почала збирати документи для шлюбу. Свідоцтво про народження, довідки про несудимість, що незаміжня. Документи дійсні три місяці. Перекласти їх можуть лише атестовані перекладачі у французькому посольстві.
Для візи Філіпп вислав запрошення. З часу мого розлучення тоді минуло два роки. Із меншим терміном нас би не розписали.
Поїхали до батьків чоловіка в місто Оріяк. За ніч вони вирішували, чи брати мене у сім'ю. Якщо вранці будить мати, значить нас благословили. Так і сталося. Того ж дня віднесли заяву в загс. Це була дата одруження моїх батьків. Через три місяці розписалися. Гостей не кликали, бо у Франції до весілля готуються рік. Вирішили відсвяткувати, коли повінчаємося.
За бенкет платила мама Філіппа, бо запрошувала свою рідню. З мого боку приїхали батьки і сестра із сім'єю.
Свекруха написала список подарунків, які нам потрібні, і пустила його по родичах. Для французів це звична річ. Кожен навпроти пункту, який йому підходив, писав своє ім'я. На дорогі подарунки могли скидатися кілька сімей. Хто хотів дати гроші, писав про це в кінці списку. Дарували в середньому по 50 євро за одного, включаючи дітей. Як і в Україні, конверти кидають у скриньку. У нашій назбиралося близько 6 тисяч євро.
Свекруха попросила самим купити вбрання. Воно у Франції дуже дороге. По ціні — те саме, що накрити гостям стіл. На прокат брати не заведено. Весільна сукня, за традицією, повинна зберігатися в родині. Моя досі висить на горищі поряд із сукнями свекрухи та її доньки. Купувала у Києві за 150 доларів. У Франції найдешевша коштувала 700 доларів.
У ресторан ідуть найрідніші
— У нас на весіллі був фуршет. Гості підходили до основного столу, накладали страви і йшли за загальний стіл. 15 років тому це коштувало 7 тисяч євро на 80 людей, — розказує Наталія Сімерецька.
— У Франції гостей запрошують окремо: на реєстрацію шлюбу, вінчання та фуршет. У ресторан ідуть найрідніші. У загс можуть покликати колег, товаришів. Це прописують у запрошенні. Їх розсилають мало не за рік до весілля. Крім дня і місця проведення, вказують меню. Без цього можна обійтися, якщо планується фуршет.
Після вінчання чи розпису гості збираються перед рестораном. Офіціанти носять бутерброди, напої. Через 2 години, як стомляться, заходять усередину і сідають їсти. Для кожного підписують місце за столом.
Їжі на столі набагато менше, ніж в Україні. Вона гарно оформлена на тарілках. Перед солодким обов'язково приносять блюдо з різними видами сиру. Француз не піде додому, не скуштувавши.
Випивку ми везли з України. Батьки рік передавали автобусом по літровій пляшці горілки раз на місяць. На 80 гостей назбирали 10 штук. Змогли випити дві. Під кінець застілля всі вивчили українською "чуть-чуть".
3 
35413
Коментарі