"Спитав: мій паспорт у вас? Вона зразу кинула трубку"

 

— Я не безхатченко, а полухатченко. У паспорті маю прописку, та жити у своїй квартирі не можу, — каже 73-річний Дмитро Бивалін.

2006-го в нього вкрали паспорт і незаконно заволоділи помешканням. Чоловік оселився на горищі 16-поверхівки столичної Борщагівки. Раніше мешкав тут в однокімнатці на 14-му поверсі.

На решітчастих дверях перед сходами на горище висить масивний замок. Чути, як працює радіо. На стукіт у ґрати повільно спускається Дмитро Бивалін.

— Зараз одкрию, — нишпорить по кишенях. — Оставив ключ у куртці. Счас принесу.

За хвилину Дмитро Андрійович просовує руки крізь ґрати, відчиняє. Крутими сходами піднімаємося на горище. Бетонна підлога припорошена пилом. Попід стінами і стелею — труби й кабелі. Ліворуч від входу на довгій дерев'яній лавці стоять з десяток 5-літрових пляшок із водою. Навпроти до стіни прикріплений пластмасовий умивальник. Під ним на старому запиленому телевізорі стоїть емальована миска. Дмитро Анатолійович іде до столу з купою старих газет. Збоку гріється електроплитка. Поряд — покрита кіптявою невелика каструля і зрізана до половини пластикова пляшка з чищеною картоплею.

— Буду картошку на обід варить, — пояснює. — Запропонував би вам сісти, але й чистого стула нема.

Застеляє газетою брудну табуретку. Пропонує сісти.

– 2006 року в аптеці познайомився з однією жіночкою, — Дмитро Анатолійович вимикає радіо і сідає за стіл. Він у сірих брюках. Під бежевий картатий піджак одягнув дві сорочки. Обличчя поголене, сиве волосся коротко підстрижене. — Сама до мене причепилася. Спочатку на здоров'я почала жалітися, а потім давай випитувати, з ким і де живу. Коли розказав, що рідні не маю, взялася мене додому провести. Як попрощалися, попросила номер телефону. Після того часто дзвонила, кілька разів заходила на чай. Якось прийшла й запропонувала почати з нею бізнес. Казала: будемо продавати швейні машинки. Станете бізнесменом і зразу розбагатієте. Вам працювати не треба буде, все робитиму за вас. Розклала переді мною якісь документи і попросила розписатися. Я відмовився і виставив її за двері. Після того ще кілька разів дзвонила і знову про бізнес говорила. Врешті сказав, щоб відчепилася. Вона відповіла: зря ви так. Будете про це жаліть.

Через місяць поїхав у залізничні каси на бульвар Шевченка. Купив білєт у Суми, бо собирався їхать до родичів. Паспорт із білєтом поклав у карман піджака. Коли приїхав додому, паспорта при мені не було. Хтось у тролейбусі витягнув. Того ж вечора та жінка знов подзвонила. Спитала, чи не передумав. Відповів: я вам уже все сказав. Мій паспорт у вас? Вона зразу кинула трубку. ­Після того не чув її і не бачив. Наступного дня поїхав у Суми. Через тиждень повернувся і побачив у поштовому ящику повістку до суду.

Дмитро Андрійович повільно підводиться. У засмальцьовану кружку набирає воду із пляшки. Наливає у каструлю. Перекладає туди картоплю і ставить на електроплитку.

— Зразу ж побіг у суд. Там сказали, що я свою квартиру продав адвокату Ільченку за 150 тисяч гривень. А тепер не дозволяю вселитися туди законному власнику. Перші два суди програв. Прий­няли рішення виселити мене з квартири.

Я написав позов у міську прокуратуру. Зараз справу розглядають у Генеральній ­прокуратурі. Остання експертиза підтвердила, що підписи на всіх документах — не мої.

Паспорт відновив. У паспортному столі сказали: тут із вашим паспортом вже приходили. Сказали, що ви квартиру продали й попросили вас виписати з домової книжки.

Дмитро Бивалін знімає кришку з каструлі. Ложкою помішує картоплю. Піднімає ганчірку на тумбочці й витягує півлітрову банку з сіллю. Набирає повну ложку, солить картоплю.

— Якось повернувся з базару, а у моїй квартирі міняють двері. Новий власник сказав: не переживайте. Я поки вас не виганяю. Тільки підселю двох квартирантів. Це були два здорові мужики. Цілий день пили горілку й дивилися телевізор. Наступного дня пішов по хліб. Коли повернувся, зайти до квартири не зміг — вони поміняли замок. До півночі стукав у двері. Чув, як у кімнаті голосно сміялися.

Тієї ночі спав у під'їзді на газетах. Потім просився то до одного сусіда, то до іншого. А через тиждень вирішив взяти у консьєржки ключ від горища й тут оселитися.

Новий власник помешкання спочатку хотів продати його. Але на квартиру наклали арешт і продавати заборонили. Здає квартирантам. Уже вісім пожильців поміняв. Тільки підійду до своєї квартири, зразу сльози на очі навертаються.

Дмитро Андрійович підходить до термометра на стіні біля холодильника. Він показує 6 градусів тепла.

— Коли на вулиці мінус 30, у мене — плюс два, — каже. — А влітку стовпчик термомет­ра піднімається до ­45 ­градусів. Щоб продукти не псувалися, прийшлося холодильник беушний купити, бо мій квартиранти так і не віддали. Ліжко тоже не зміг забрати. Добре, що на горищі стояла стара тахта.

Чоловік веде у дальній куток горища. Там стоїть застелена ковдрою тахта.

— Це — мій гардероб, — показує на трубу, де висять вішаки з одягом. — Хоч холодно, спати одітим не можу. Лягаю тільки у тріко. Зверху вкриваюся двома одіялами.

Горище закриваю на замок. Можуть зайти тільки сантехніки або ті, що антенами занімаються. Спочатку удівляються, чого це я на горищі живу. Кажу: бо квартиру вкрали.

Допомоги ніхто не пропонує. Всім до лампочки. Воду набираю у консьєржів на першому етажі. Там у них і туалет є, але мене туди не пускають. Приходиться ходити на ринок. Він недалеко — через дорогу. Стіраю собі тільки спідню білизну й сорочки.

Отримую 1400 гривень пенсії. У бутилку не заглядаю, на цигарки не трачуся, — Дмитро Андрійович повертається до столу. Знімає з плити каструлю і відціджує картоплю у відро. — До картоплі матиму ще солоні огірки. Дорого їх продають — 30 гривень за кіло. Я три штучки взяв на 6 рублів.

Пообідаю і буду треніровать пам'ять — кросворди розв'язувати, — Дмитро Бивалін проводить до дверей. — Главне, щоб мене й отсюда не виселили. Недавно приходив новий голова коопера­тиву. Казав звільнити приміщення. Доки мені мою квартиру не повернуть, з горища нікуди не піду.

"Зробити пропозицію дівчатам стіснявся"

Дмитро Бивалін працював різальником металу на столичному заводі електрон­ної техніки "Сатурн". У 1990-х посаду скоротили. Чоловіка перевели у вантажники. Квартиру на Борщагівці отримав 1977 року. Одружений не був.

— Спочатку хотів собі жінку найти, — каже. — У молодості з кількома дівчатами зустрічався, але зробити пропозицію стіснявся. Три года ходив на свіданія з Танею. Вже настроївся і хотів їй освідчитися. Подзвонив, щоб у кафе пригласить. А вона каже: скільки ти мене за носа водити будеш? Я вже з іншим заручилася. Через місяць у нас весілля.

Так сам і остався. До 40 років через це переживав, а тоді змирився. Як мені 50 виповнилося, одна знайома сказала: усі чоловіки-скорпіони — убєждьонні холостяки. Сам почав так думати, хоч у гороскопи ніколи не вірив.

×