50-річна Седа Вірабян — повненька білява жінка з великими сумними очима, зустрічає нас у власній трикімнатній квартирі на околиці Тбілісі. У спальні за комп"ютером сидить її русява онука Нонна, 16 років. На кухні холодну каву готує донька Белла, 30 років.
— Я трохи хвилююся, — каже Седа Григорівна російською, хрускає кісточками пальців і сідає на край дивана. Поряд на етажерці стоїть порцелянова фігурка козака. Розповідає, що батько Григорій Саркісян, електрик за фахом, у 1950-х полетів із Тбілісі на заробітки до села Привільне на Херсонщині.
— Був високим чоловіком із великими чорними очима та широкими плечами. Мав під 50, а посватався до 20-річної. Перед одруженням збрехав мамі: сказав, що був жонатий, але жінка померла при пологах. Насправді вона ростила сина. Через кілька років мама отримала від неї листа. Але тато маму покинув: хотів жити у Грузії, а вона відмовилася. Батько розлучився, полетів у Тбілісі й одружився там утретє. 1962-го приїхав і забрав мене, метрику мою вкрав. Усе життя повторював мені, що мама мене кинула. А її баба Фося налякала: "На Кавказі тебе заріжуть і дитину не віддадуть". Тому й не шукала.
Каже, що у Тбілісі матір"ю називала мачуху, кравчиню-вірменку Офелію.
— Вона, царство їй небесне, віддала мені все, — хреститься. — Я тоді знала тільки українську й російську, а вірменської та грузинської не розуміла. Якось захотіла цибулі. Мама не розуміла що прошу, давала мені то цукерку, то квіточку, — сміється.
Каже, що мати Олександра Саркісян писала їй листи. Батько читав.
— Коли я навчилася читати, батько почав ховати їх від мене. Та мама знала про мене все — їй Агунік, сусідка по сходовій клітці писала, фотографії мої надсилала. Вона боялася батька — у нього був крутий норов. Аж 2000 року зізналася мені, з ким листувалася.
Запрошує до столу. Солодощів не їсть — хворіє на діабет.
— Коли зрозуміла, що батько мене викрав, захотіла маму побачити, — продовжує. — Написала кілька разів в Україну. Попросила племінника Едуарда подати на пошук. 27 лютого відгукнулися з російської телепрограми "Жди меня". Писали, що мама також шукає мене. На програму не поїхали — зідзвонилися.
У березні 2008 року Седа знову побачилася з матір"ю — через 46 років. До України прилетіла з молодшою донькою та онукою.
— Чоловік-вірменин Василь тримає ларьок на базарі, тому лишився вдома, — згадує. — Та що про нього говорити! Він лише повторює часто: "Міняю одну 50-річну на двох 25-річних". Мала ще їхати старша дочка Стелла. Вона з чоловіком живе у Ростові-на-Дону, ми з нею п"ять років не бачилися. Але доньку з "Борисполя" депортували до Росії. Придерлися до якоїсь печатки в документах.
Та й мене митники обшманали, — обурюється. — Я мамі везла у шматяній валізі козячий сир. То українці змусили мене розшити сумку. Як почули запах, зразу позатуляли носи і пропустили. Я маму пам"ятала високу і красиву, а виходжу з машини — стоїть на порозі маленька бабуся, — витирає сльози. — Повезли мене в село, де я народилася. Пам"ятала, як із двоюрідними сестрами бігала біля ставка, але ставок заріс. Баба Фося померла, замість церкви, до якої мене водила, нова стоїть. Нічого в селі не впізнала.
Баба Фося налякала: "На Кавказі тебе заріжуть і дитину не віддадуть"
Олександра Саркісян через десять років після розлучення із Григорієм вийшла заміж у сусідньому селі Петрівка за Івана Лук"янченка, народила двох дітей. Синові Олексієві нині 35. Він — підприємець, живе у місті Мелітополь на Запоріжжі. Доньці Ользі — 38, працює бухгалтером. Седа запросила їх у гості до Тбілісі. Та в серпні у Грузії почалася війна. Візит відклали.
— Онучку Нонну на курси української записала, — хвалиться жінка. — Викладач мучиться з нею, ніяк правильний наголос не поставить.
1957, 7 листопада — Седа Саркісян народилася у с. Привільне на Херсонщині
1962 — батько Григорій викрав дівчинку й вивіз до Тбілісі
1975 — вийшла заміж за вірменина Василя Вірабяна
1976 — з"явилася на світ донька Стелла
1978 — народилася донька Белла. Помер батько
2000 — розпочала пошуки матері
2008, березень — зустрілася з матір"ю та її родиною в с. Привільне на Херсонщині
8 
35413
Коментарі