"Ще пів року війни, й не буде куди повертатися, бо Росії не буде"

 

Служба безпеки продовжує перехоплювати розмови окупантів із командирами, дружинами і матерями. "Газета по-українськи" відібрала найцікавіші розмови за минулий тиждень.

— Ходять чутки, що ми відступаємо. Скоро, може, додому повернуся, — каже рашист до дружини. — Але наша бригада конкретно обісралася.

— Без втрат?

— І втрати є, і поранених багато. У нас вся армія тупа. Дебіли просто. Ми тут нікому нах*й не треба. Ми не можемо виконувати завдання проти такого противника. Ти правду казала: в українського війська є техніка, зброя.

— Ти там у безпеці?

— Яка безпека? Тут кожної секунди щось може прилетіти.

— У машинах спите?

— Коли як. Якщо відчуваю, що ситуація дуже напружена, беру лопату і йду в ліс. Копаю окоп і сплю там. Подальше від всіх, — нервово регоче.

Окупант, який 30 березня перебував на Київщині, телефонує до священника в Росію.

— Багато безпорядку тут твориться, отче Олександре.

— Зі сторони наших?

— Наші тварі. Троє танкістів зґвалтували 14-річну дівчину і її матір. У воєнний час їх за таке положено розстріляти. Але в нас командир бригади вчинив гуманно: поставив їх на перехрестя, яке постійно бомблять. Мародерів багато. Наші пацани лізуть у хати, беруть прикраси, гроші. Дійшло до того, що командир роти зараз собі квадроцикл розбирає і в техніку вантажить. Вдома, якщо повернеться, збере.

— Місцеві, виходить, ненавидять нас тепер?

— Та ми самі себе ненавидимо. Українці у виграшній ситуації. У них все простріляно й намічено. З міномета, якщо він не пристріляний, важко попасти. А вони фігачать так, що чітко нас кладуть. Вони виграють по всіх напрямках. Ми думали прорватися, але вперлися в річку. За річкою ще одне село. Назад вийти не можемо, вперед — моста немає. Весь кисень нам перекрили: їжу, воду, снаряди. Взяли в кільце і спокійно сидять, спостерігають, що далі робитимемо.

— А снаряди хоч маєте? Боєзапаси?

— Нічого в нас немає, отче. Їжа закінчується. Не знаємо, що далі робити.

Рашист, який стоїть під Черніговом, телефонує до знайомого, який воює проти України на Київщині.

— Кажуть, хочуть відводити війська з Чернігова й Київської області. Зрадили російську армію? Тепер люди в спину плюватимуть. Скажуть: "Ну що, лохи, обісралися в Україні?" Скільки солдат погубили, а тепер здаватися. Що там у вас, х*ярять?

— Трохи.

— А ви їм в отвєтку?

— Х*яримо, але чи долітає, не знаю, — регоче.

— А кажуть, що в нас озброєння таке… Виходить, що п*здьож?

— Та безпонтове все. Більше реклами, ніж насправді.

— Вові Путіну зараз би голову відірвати. Нафіг було йти сюди?

Окупанти нищать власну бойову техніку й видають її за підбиту українську. Так створюють видимість своїх "успіхів" в Україні. В одній із телефонних розмов російський коман­дир ставить підлеглому завдання: зробити фото- та відеофіксацію нібито знищених українських мінометів, користуючись подібністю нашої техніки. Але навіть у спокійних умовах путінські вояки не можуть знищити власну гаубицю ані з гранатомета, ані вибухівкою.

— Міномет знищили?

— Зараз будемо пробувати.

— Що, гранатомет не бере?

— Не бере. Вдаряється і йде в сторону. Пробували підірвати, але не вийшло. 2 кілограми вибухівки заклали — нічого.

— Жєня, бл*дь, зроби що-небудь. Викиньте в річку гаубицю. Від мене чекають фотографії пушок, мінометів знищених, побільше кровіще і бинтів.

Російські загарбники обговорюють телефоном, які наслідки чекають на солдат, що відмовилися воювати. Один агітує іншого втікати з поля бою.

— Стрибай в КамАЗ і вертайся додому. П'ятеро людей приїхали з України, склали зброю. Сказали, що більше воювати не підуть.

— Ага, приїду, а там кримінальну справу відкриють.

— Брат, я так само повернувся, відмову написав.

— І що сказали?

— Розбиратимуться. По 51-й статті звільнили й відмітку зробили про те, що виконувати приказ відмовився.

— Що ти у відмові написав?

— Що не годують, не поять, медичну допомогу не надають. Я взагалі за освітою фельдшер, а мене кинули з піхотою.

Рашист телефонує до матері. Каже, що скучив. Тій байдуже, цікавиться, коли отримає на руки виплати, які син обіцяв.

— Що там з грошима? — жінка кричить у слухавку.

— Я приїду і ми заживемо, мамуля. Якщо не вернуся, Путін тобі 7 мільйонів заплатить за мене.

— Мені зараз треба гроші, блін.

— У мене сковородки тут нові. Скільки тобі взяти?

— Привозь додому побільше.

— У магазині вкрав ноутбук, планшет і гірськолижний костюм.

— А чого телефон собі який-небудь не взяв?

— Та навіщо мені андроїди кончені? Не знаю, як зброю сховати. Вкрав вертикалку. Така коштує понад 200 тисяч, Beretta (мисливська рушниця. — ГПУ).

— У БМП сховай. Що думаєш, кожен перевірятимуть на платформі?

— Перевірятимуть, мам. Але я скажу, що рушниця моя, що з собою привіз.

Мати цікавиться в окупанта, чи він заспокоївся і взяв себе в руки.

— Я контролюю емоції, але іноді самогонки треба випити трохи.

— Ти людей вбивав?

— Так, мам. Двох чоловіків і жінку.

— А жінку навіщо?

— Тому що в нас кидали коктейлі Молотова, коли ми в'їжджали в Бородянку. Вона хотіла теж кинути, я її пристрелив. І машину обстріляв на мосту. На нас їхали два мужики. Ми кричали, щоб зупинилися, а вони давай втікати. Один із коліном простріляним біг. Ми розстріляли. Сни сняться такі, що заїкатися почав.

— Страшно?

— Звичайно, мам. Тут кожні 100 метрів мертві валяються. З танка по них попадаєш — кишки розлітаються.

— Багатьох у вас вбили?

— Одного, чотирьох ранили. А в інших багато. У 5-й роті з Амурської області було 60, лишилося 25. Ще одна колона їхала — 200 людей. Їх на одному місці зах*рячили. Танкісти вчора набухалися, ідіоти їб*чі, носилися по селу. Їх свої ж офіцерам здали. Ті приїхали, всіх розстріляли.

Серед російських окупантів зростає невдоволення вищим командуванням Російської Федерації та назрівають бунти.

— Не можемо Україну взяти. Ї*емося тут вже місяць — марно, — каже загарбник, який до 1 квітня був у Бучі біля столиці. — Путін — осел кінчений. Уже мільйони людей загинули. Нас попередили: додому повернемося або грузом 200, або грузом 300, або сядемо на 7–11 років як дезертири.

— Та ви не слухайте нікого, — просить його наречена.

— Мені не себе шкода. Пацанів шкода та їхніх батьків, коли ти щодня бачиш "Урали" з 200-ми. Щодня по 30 "Уралів" їде з трупами. Усім пох*й. У нас всі БТРи не робочі. Я собі машину хохляцьку знайшов. У ній сплю і живу. Немає чим воювати.

— У нас по телевізору показували шаманку, яка ще 2020 року передбачила війну з Україною і пообіцяла, що вона триватиме недовго. Все закінчиться 13 квітня.

Солдат зі Смоленська хвалиться дружині, як грабує будинки українців.

— Я вам тут накрав косметики трошки.

— Ти ж мій солоденький. Усе в дім, усе в сім'ю, — хвалить його жінка.

— Там пробніки, правда.

— Ну й що. Це привіт з України буде. Який росіянин не вкраде, коли можна вкрасти, — регоче.

— Кросівки взяв жіночі, фірмові, 38-го розміру.

— Софії буде.

— Вони класні. Тут усе якісне. Одяг крутий.

— Там, мабуть, усі пацани понабирали? Не один ти?

— Тут сумками все тащать. Якби була можливість, я б і ноутбук забрав. Але боюся спалитися. У руках виносити не можна, а сумки немає.

— Софія поїде вчитися. Їй ноутбук теж потрібен, бл*.

— Тут спортивна сім'я живе. Я вітамінів набрав, нові майки і футболки.

— Що можеш, усе бери. Футболки завжди треба.

— Тут речі якісні. Я офігєл, коли зайшов у кімнату. Прикинь, як вони живуть? Дом камінням обкладений. Меблі всі плетені. Якщо вернуся, собі таку бесідку хочу зробити. Тут другий день у сауні паримося.

— Бачу, що в тебе голос повеселішав. А спортивних костюмів там не було?

— Порозбирали пацани.

— Треба було тобі взяти костюм гарний.

Солдат, який стоїть біля Маріуполя, просить матір дивитися українські новини, бо російське телебачення бреше.

— Знайомому Бабаю телефонував тиждень тому. З 500 людей у них лишилося сім. Ти не вір цифрам, які озвучують по телевізору. Людей кидають, як приманку. Одних роз'їб*ли, щоб ми могли проїхати.

Мати його не слухає, перебиває.

— Ну що Маріуполь взяли? Ти там близько?

— Кілометрів 40. Нам сказали, що всі вперед підемо. Битимемося, доки всіх не вб'ють. А в нас то й битися немає чим.

— А чим ви воюватимете? Голими жопами? А майор з вами? Той товстий?

— Кинув нас. Пропав. Ти прости, я можу не повернутися, мам.

— Ти що охр*нів? Стріляй, усіх вбивай, синок, тільки про себе думай. Це американці втягнули нас у війну. Вони спровокували все, щоб економіку нашу зруйнувати.

— Ще пів року війни, й не буде куди повертатися, бо Росії не буде. Щоб виграти, треба втричі збільшити військо. Але воювати ніхто не хоче. Може, тисяча ідіотів знайдуть, які хочуть екстриму.

"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×