72-річна Варвара і 71-річний Іван Катричі зі села Велика Каратуль Переяслав-Хмельницького району на Київщині 23 травня відзначили 50-річчя шлюбу.
— Отут у нас було тирлище, — показує Варвара Павлівна на двір, де справляли золоте весілля. — Прийшли свої: рідня, сусіди. Ми обоє каратульські, в одну школу ходили.
Іван Макарович сидить на веранді. Дружина сідає на дивані поруч.
— Батько прийшов із німецького плєну та заболів, — розповідає жінка. — Мати його одежу на жаровню викладала та в піч — так багацько вошей було. У 1947-му поїзд зарізав маму на станції Попельній у Західній Україні. Повезла міняти чоботи на хліб, проводнік випхнув її із вагона прямо під колеса, — плаче. — Остався у мене брат Миколка — 6 год і сестра Оля — 18. Вона нам за матір стала. Батько не женився, нас ростив. У голодовку колоски збирали, картоплю із кагатів викопували і гнилу їли. У 1949 годі перейшли на куток, де чоловік майбутній жив, — киває на Івана Макаровича.
— А в мене старший брат-моряк погиб у Севастополі, — каже чоловік. — Батько в полоні був, у таборі. Сестра Параска здорова, сильна виросла, боролася з парубками. Я після школи на будівництво пішов у райцентр. Пропрацював каменщиком 30 років. За вік чотири хати побудував.
— А я в колгоспі добувала торф, — додає Варвара Павлівна. Приносить із кімнати кілька друкованих аркушів.
— Це поема про наше з Ванею життя, — пояснює. — Одна жінка, їй вже 86 год, позаторік склала й нам подарувала. "Про Ваню і Варю" називається. Ця Люба вік пропрацювала в Києві, в музеї Шевченка. Але я, — кладе руку на серце, — нічого їй не розповідала. Це вона у дівчат наших куткових порозпитувала.
Іван Макарович згадує, що зустрічатися почали 1957-го:
— Сподобалася Варя: молода, гарна, а головне — душа чєловека. Вона задушевна, ніколи не злиться, лагідна. Я гармоніст, а вона частушки співала. Як затягнемо удвох — як сто душ. А танцювали як! Польку, краков"як вицигикували босі в неї під двором.
Варвара Павлівна ніяковіє.
— Сказав: підемо розпишемось, — веде далі чоловік. — А вона: "Треба уперед засватать молоду".
— Багато в мене кавалерів, але таких, щоб дуже влюбльоних, не було, — говорить жінка. — Він найбільше мені до жизні підійшов. Не подивився, що я й сирота. Сватать прийшов у костюмі та брилі. Розписалися 23 травня, а гульня була на Петра (12 липня. — "ГПУ"). На свайбу одяглася в українське: вінок, поверх нього хустку, карсет, сорочку. Дружко вивів нас у круг, ми сильно затанцювали польку.
П"ять років прожила в невістках.
— Не злюбила мене зовиця (сестра чоловіка. — "ГПУ"). Не дружила я з нею ні грама, — каже. — Вона жила з батьками, ми добавилися, тісно стало. Побудувалися за три роки, а з нею ніякого миру не було 14 год, до самої її смерті. А як померла, то я все понапікала й навиготовляла.
1959-го народилася донька Ольга.
Він найбільше мені до жизні підійшов
— Потому сім років дітей не було, — веде далі. — Як народився парень, Сашком назвали. Хоч і менший, а женився вперед, а Оля — на другий год. Прожили года гарно, но скупенько. Усі так жили. Ранше ж як іменини: узяв платочок та й пішов. А тепер же гроші да подарки великі треба. Усякого було, — додає. — Раз позвали люди ковбасу начинять, а я не хотіла. Так Іван мене полінцем по цьому місцю стукнув, — торкається рукою нижче спини. — Синяк вискочив. Але то не страшне. Співаємо на храм або й так, коли скучно взимку вечором. І Оля співа. А син "Реве та стогне Дніпр широкий" як закричить. Я од сміху уміраю: ну що воно пісня? Куди вона годня? Ми з чоловіком любимо стародавні.
Іван Макарович виходить у двір.
— У мене є пасіка вже 37 год, — ділиться. — Купив вуліків, журнал "Пчеловодство" передплатив. Було десять вуліків, а зараз два, — показує. — Держу для онуків.
— Так кинув же на гармошці грать, за тими бджолами ніколи, — сердиться дружина. — Оце як у дітей чи онуків іменини, по 200 гривень даємо.
Донька Ольга, 49 років, живе у Бортничах біля Києва, син Олександр, 42 роки, — у Переяславі-Хмельницькому. Катричі мають чотирьох онуків
8 
35413
Коментарі