— Лікарі кажуть, для реабілітації найголовніше — свіже повітря. Я не рибалка, але сьогодні ловлю рибу із задоволенням, — каже 23-річний Дмитро з 30-ї механізованої бригади. Сидить з вудкою у візку на березі озера Трофейного, за 18 км від Києва. Його поранили в перші дні АТО — 22 травня — в селищі Рубіжному на Луганщині.
9 вересня 30 поранених бійців Збройних сил та Національної гвардії зі столичних госпіталів вивезли порибалити. Дмитро — наймолодший капітан української армії, президент Петро Порошенко достроково вручив звання.
— Щось не клює, — каже.
— Може, пива треба в озеро налити, бо опариша не хоче їсти, кукурудзу — теж, — каже товариш. Він лікується після контузії.
— Це одне з найкращих озер в Україні, таких у нас не більше п'яти. Тут є коропи до 30 кілограмів, — запевняє один з організаторів риболовлі Олександр Чистяков, голова Асоціації рибалок України.
— За три місяці побачив і французьких медиків, і ізраїльських, — Дмитро закидає вудку. — До наших їм ще далеко. Якщо важке поранення, зразу кажуть: ампутувати. А наші лікарі борються. Їм би обладнання, як у іноземців, чудеса творили б.
На сусідній кладці сидять бійці з 72-ї Білоцерківської бригади, які вирвалися з оточення на кордоні з Росією. 31-річний Іван Кабан упіймав першого кілограмового коропа. По обіді — ще одного, кілограмів на три. Чоловіки заберуть його в госпіталь. Попросять, щоб запекли на кухні.
Про війну поранені спершу говорити не хочуть.
— Ми сюди приїхали забути про неї, — каже Іван. Та за кілька хвилин сам починає розповідати: — Я досі ночами не можу спати, вечорами гуде у вухах. У сні постійно воюю, руками махаю, з тумбочки все злітає. Хлопцям заважаю спати, — продовжує товариш. На плечі має татуювання у вигляді парашута, імені не називає. — Під Слов'янськом до нас приїхав батюшка на "Мерседесі". Почав читати заупокійну молитву й казати, що ми — "ліва рука диявола", а потім: "Щоб усі ви здохли". Ми з хлопцями затвори на автоматах пересмикнули: вали звідси, бо зараз покажемо тобі ліву руку диявола.
— Отсталый регион. Люди пашут за копейки на заводах, молятся на Ахметку и думать головой не хотят. Конечно, не все, но многие. На заводах — каменный век. Это уже не приносит прибыли, одни дотации, — не зводить погляду з поплавця нацгвардієць із Маріуполя Євген Балу, 26 років. На ньому біло-синя футболка "Динамо-Київ" із прізвищем Валентина Белькевича на спині.
Євгена поранили в селищі Комісарівка під Дебальцевим. Два осколки увійшли в шию та біля ока, в бік потрапила куля. Багато скалок влетіли в сідницю.
— Мы с ребятами попали в засаду 76-й Псковской дивизии ВДВ вместе с чечами (чеченцями. — "ГПУ"). Ехали выручать наших из 34-го территориального батальона. Сели на две черепахи (БТРи. — "ГПУ") и поехали 22 километра вглубь сепарской территории. Эти псковские десантники сделали нам четыре "двухсотых" (загиблих. — "ГПУ"), а мы им — 17. Так нас было 30, а их 300. Потом наша артиллерия сделала им 70 "двухсотых" — КамАЗ мяса, как они выразились. Два часа я раненный отступал полями, обезболивающего не было. У меня в заднице столько осколков, как в подушке иголок. Чтоб их достать, меня нужно препарировать, как лабораторную крысу.
З берега пахне печене м'ясо. Кухарі столичного узбецького ресторану готують юшку, плов і шашлик. Запрошують на обід за столи над озером.
— Присаживайтесь возле меня, поговорим о любви, о родине, о цветах, — каже Євген дівчині, яка подає страви.
Після обіду чоловіки рибалять до вечора. Ловлять ще з десяток коропів. Більших забирають із собою, менших випускають в озеро.
1 
1
Коментарі