Олену Якименко хотіли зарізати у Голодомор

 

87-річна Олена Якименко живе у селі Тарасівка Переяслав-Хмельницького району на Київщині. Її хата — у центрі населеного пункту.

— Батько помер од тифу, коли я ще в колисці лежала, — Олена Архипівна сідає на лавку спиною до сонця. — Я найменша, мати мене в 48 год народила. Усього нас 13 було, а тільки сім зосталося. Того скарлатина скосила, того — шпанка. Конон утопився малим. Мати ткали, а він у сінях грався. Коли це зник. Пішли по сліду на снігу, а біля ополонки на копанці він обривається, — витирає сльозу.

Каже, що жили заможно.

— Якби батько був живий, то розкуркулили б. Землю мали, сараї під черепицею. А так — мати сама з дітьми. Нас считали за батраків.

Перед Голодомором брат Яків забрав Олену на хутір Озерище.

— Яков мене любив, годував маленькою "куклою" (вузлик із житнім борошном замість соски. — "ГПУ"). Як почався голод, ударники забрали все до квасолинки. Але в брата корова була. Кругом хутора — болото. Риба на берег кидалася — так багато було. Ми її і в бочечки солили. Я плела ятері, люди приносили взамін що-небудь поїсти.

До ноги Олени Архипівни лащиться кицька. Жінка не звертає на неї уваги.

— Яков був бригадіром, — продовжує. — Прийде з роботи і каже: "У дзвониці вже повно людей". Це ті, що з голоду вмерли. А "індуси" — хто не йшов до колгоспу — копали ями да ховали мертвяків. Навесні в однієї жінки поорали "індуси", увійшли в хату. Хазяйка витягає чавун м"яса. А то ж людське! — сплескує руками.

Згадує, що навесні з сушених квіток конюшини пекла балабушки.

— А воно не тулиться докупи. Я мамі носила молоко у трилітровій бутилці, — показує руками, що пляшка була високою. — Іти три-чотири кілометри. Якось брат почув, що в житі різуни завелися. Ловлять людей і їдять! То мене вже в село не пускали. А раз сусідка Харитина сказала мені: "Моя мама хоче тебе зарізати", — стишує голос.

У житі різуни завелися. Ловлять людей і їдять

У війну німці вивезли Олену Архипівну на примусові роботи до Австрії.

— Мене одну з сім"ї взяли, бо остальні замужні да жонаті, — каже. — Хліб мала, сухарі, брат піджак пошив. Привезли в Брест розприділяти. Мене і дівчат із села вибрав бауер на стіральну фабрику у Відень. Красили халати, одстірували від крові гімнастерки, які привозили з фронту, шили, штопали носки. Жили у великому зданії — на 200 душ. Через год переселили в дерев"яні бараки. Давали 300 грамів хліба, кожний день привозили бидонів чотири баланди. У ній як бруква — то добре. А кидали ще гриби з червами. Ми плачемо, да не їмо.

Перев"язує хустку.

— Як звільнили, я на родіну поїхала. Приставав до мене один солдат український, хотів із собою забрати. А я плачу: не хочу, не знаю, і одкуда він. Так за матір"ю скучила, що страшне. Приїхала худа да чорна.

Заміж вийшла 1950-го.

— До двоюрідного брата ходив хлопець Василь, питав за молодою, — згадує. — Яков рішив зі мною познайомити. Нада замуж — і я согласилася. Василь на сім год від мене менший, інвалід. Його німці побили, одна нога не згинається. Рани були великі. Так одна людина насовітувала таку мазь: мед, масло, столітник, яйце. Стали мазать, постягувало. Самі шрами зосталися. Я не дуже хотіла йти за нього, — додає. — А мені стали казать: "На войну вже його не заберуть". Ми ж іще ждали войни.

Каже, що кохала іншого.

— Мала хлопця до войни, теж Василя. Пішов у контору — хотів зі мною розписатися, щоби мене в Австрію не забирали. А комендант йому каже: "Нині забрали". Такі довгі пісьма мені писав, — розводить руками. — Коли вступили в село красні, хлопців погнали під Дніпро. Він там загинув.

До пенсії Олена Якименко працювала в колгоспній ланці. Після смерті чоловіка здала на бойню дві корови.

— Живності не держу. Мені нічого їсти не можна. Тільки супик та рибку. Замуж  предлагали, так не хотіла. Куди вже: я стара, а той чоловік — п"яниця. На городі ще сама посапаю, пополю. Маю катаракту. Кажуть, треба операцію. А я боюся.

1921, 8 червня — Олена Якименко народилася в с. Пологи-Яненки Переяслав-Хмельницького р-ну на Київщині
1942–1945 — працювала на примусових роботах в Австрії
1950 — вийшла заміж за Василя Матюха, водія молоковоза. Чоловік узяв прізвище дружини. За рік народила сина Віктора
1952 — купили хату в Тарасівці
1956 — народила сина Василя
1989 — помер після інсульту чоловік, здала корів
Живе з сином Віктором, 57 років. Син Василь, 52 роки, працює директором школи в с. Іванівка Білоцерківського р-ну на Київщині. Має п"ять онуків — усі хлопці

×