"Обласні депутати хочуть надгробок на Личакові братові звести. Я кажу, хай могилка поки що дихає", — каже Руслана Білозір, 62 роки, сестра поета, композитора і співака Ігоря Білозора. Вона заступник головлікаря п"ятої міської лікарні Львова. Спілкуємося в кабінеті під час обідньої перерви.
8 травня 2000-го Ігор із товаришами святкував день народження знайомої учительки в кав"ярні "Цісарська кава". Випили по чарці й завели української пісні. Через це з сусіднього столика до них присікалися офіцери Дмитро Воронов та Юрій Калінін.
— Суд хотів подати, що Ігор провокував їх піснями. Але камери відеонагляду зафіксували, що співав його товариш Гнатовський. Спочатку Ігоря били в кав"ярні, потім на вулиці. Воронов ударив, брат упав на асфальт, розбив голову. Це було біля обласної прокуратури, але охоронець не вийшов. У день смерті Ігор попросив мене принести йому в лікарню костюм. Хотів іти працювати — мабуть, марив. У міліції справу хотіли зам"яти — Калінін і Воронов були дітьми високих міліцейських чинів. Їх посадили, здається, на 12 і 15 років.
Ігор Білозір похований на Личаківському кладовищі.
— Перший рік снився мені в домовині. Тепер сумних снів нема. Люблю приходити на його могилу надвечір, коли на цвинтарі нема екскурсійної метушні. Запалюю свічки, вони всю ніч горять.
Руслана народилася в райцентрі Радехів на Львівщині. Вона старша за брата на сім років.
— Він часто хворів, були проблеми з вухами, мав ангіни. Мама весь день працювала на маслозаводі. Шила людям, так заробляла на життя. Тато вчителював у Радехові — вів малювання, був диригентом місцевого хору. Я опікувалася Ігорем.
Якось отримують депешу: "Зупинити концерт. Заборонити виконання пісень Богдана Стельмаха"
Улітку дітей відправляли в село Бабичі Радехівського району.
— У бабиного брата Миколи під лісом була пасіка. Як добре було з медом, намазаним на свіжовипечений хліб, молоко свіже пити. Ігор був сором"язливий, але мав твердий характер. Раз захотів на Бабичі йти. Йому заборонили. Подався пішака 10 кілометрів. Добре, що на підводі їхали зі Львова наші знайомі, завернули.
Із майбутньою дружиною Оксаною Білозір познайомився на кухні в гуртожитку музучилища.
— Смажили бульбу. Оксана худенькою була, маленькою. Ігореві здавалося, що вона потребує захисту. Як привіз додому в Радехів, мамі не сподобалася. Коли помер тато, на дев"ятий день по похороні Оксана сказала, що йде від нього. Постійно питав мене: "Ну от ти можеш мені пояснити, чому вона так зробила?". Потому одружився з Ольгою, вона була ведучою на конкурсі "Червона рута". Але в серці, певно, залишалися почуття до Оксани.
1979-го став художнім керівником гурту "Ватра".
— Проїхали весь Союз і півсвіту, усюди були аншлаги. Його часто викликали до "відповідних" органів, сварили за патріотизм. Якось у Криму на гастролях отримують депешу: "Зупинити концерт. Заборонити виконання пісень Богдана Стельмаха". Щось там Стельмах не те написав. Ігор придумав зазначити в програмці, що це народні пісні. Філармонія отримувала від їхніх концертів великі гроші. А "Ватра" жила на копійки, їздили в холодних автобусах, самі шили собі одяг.
Із нижньої шухляди виймає кілька фотографій із братом.
— Ось народження моєї доньки. Він був її хрещеним. А це застілля — наше останнє Різдво в мами в Радехові. Ігор не говорив довгих тостів. Казав мамі: "Ти ж знаєш, як ми всі тебе любимо". Дуже її любив. У реанімації лежав перед Днем матері. Попросив, аби намовила хлопців, щоб мамі гарну пісню заграли. Сам уже ледве говорив.
На роялі залишилася недописана пісня "Не кажи, що вже пізно".
— Із його дружинами рідко бачуся. З Олею зустрілися на могилі 24 березня на службі Божій. З Оксаною бачилася в кінці року, вона з сім"єю їхала на Буковель. Подзвонили, аби я подивилася на внучку. В Андрія, сина Оксани і Ігоря, нещодавно народилася донечка Анна-Марія. Маму смерть Ігоря підкосила. Я забрала її до себе, мешкаємо вдвох. Із чоловіком я розлучилася давно. Донька Вікторія одружилася і живе в Норвегії.
3 
1
Коментарі