— Прийомні батьки розказували, шо мене младєнцем найшли на мусорніку. З дєтдома забрали через місяць. Мама робила поварихою, тато — електріком на кірпічному заводі. На мій шостий день рождєнія п'яний прийшов додому. Начав до мамки чіпляться. Потом узяв отвьортку і загнав їй у шию. Я розплакався, а він вийшов на вулицю і повісився, — розповідає бездомний 23-річний Сергій Багрій.
Ідемо оформлювати йому паспорт до будинку соціального піклування у Солом'янському районі столиці. Багрій каже, документи вкрали з речами два роки тому, коли ночував на вокзалі.
Руде волосся підстрижене "під шапочку". Він у ношених штанях і широкій куртці з брудними манжетами. Під нею — тонка футболка.
— У 16 років мене випустили з інтернату. Рішив їхать у Київ. Тиждень добирався електричками, бо на поїзд грошей не мав. На вокзалі познакомився з двома хлопцями, які бомжували. З ними робив на стоянці. Платили 75 гривень у сутки. Та бувало, нічого не давали. Хазяїн підсів на гральні автомати. Забирав усю виручку і біг в ігровий зал через дорогу. Через півтора года я плюнув і пішов на стройку підсобником. Пісок, цемент і цеглу на саму гору по ступенькам тягав.
Під'їжджаємо до одноповерхової будівлі з білої цегли. У кабінеті обліку бездомних громадян за столом сидить молода струнка білявка та старша жінка, повна і сива.
— То ви з Волині. А чого сюди приїхали? — питає молодша.
— Думав роботу якусь найти. Але счас ніде не роблю, бо без документів не беруть.
— У місцях позбавлення волі сиділи? — цікавиться старша.
— Ні разу. Даже не притягувався.
Сергія просять зробити шість фото на документи. У міліції написати заяву про втрату паспорта.
— Можете у нашому центрі ночувати. Дозволено перебувати з шостої вечора до восьмої ранку. Вам не сподобається, якщо звикли на вулиці жити. Тут бараки, по 10–20 чоловік у кімнаті. Люди всякі приходять — бомжі, буває, і кримінальні авторитети.
Сергій виходить надвір.
— Не піду сюди ночувать, — говорить. — Буде те саме, шо в інтернаті. Кормили п'ять раз на день, але за територію не пускали. Як спіймають — на голу сєтку в ізолятор кидають. У шостому класі вистрибнув з вікна другого етажа. Тікав полями і лісами. На треті сутки зловили.
Дорогою до відділку Сергій мовчить. Руки схрещує на грудях, коміром чорної куртки закриває рота.
— У міліцію йти страшно, — мнеться перед входом. — Один раз забрали в отдєлєніє і давай утрьох мене ногами бить по чому попало. А потом запхнули в багажнік і десь за Києвом викинули. Це на вокзалі було, то я більше там не показуюся. Живу на Контрактовій, спокойно. Ці два дні катався в метро, гарно висипався, а вночі по Києву гуляв. Якось ночував із друзями у підвалі дев'ятиетажки. Пізно приходили і рано йшли, шоб нас не обнаружили. Якось проснулися, а двері заварили. Грюкали і просили, шоб випустили. Чули, як по ступенькам люди ходили. Аж на третій день спас слєсарь, який у тому домі робив. Вибігли і давай тікать. Як буде холодно, то ночуватиму в інтернет-клубі. 20 гривень ноч стоїть. На стульчику сплю. Хоч і неудобно, зато тепло і уютно.
У міліції просять зачекати. У коридорі Сергій спирається на стіну, помальовану світло-зеленою фарбою. Чути, як сходами спускається міліціонер. Безхатько виструнчується.
— Счас милостиню прошу, — пошепки продовжує. — Підходжу до прилічно одітих людей. Дають хто 2 гривні, хто 5. Раз один дядько дав 200 рублів. Він до "Макдональдза" приїхав на дорогій тачці з молоденькою дєвочкою. Хотів продемонстрірувать, який він крутий.
Черговий пише заяву і просить Багрія поставити підпис. Даю Сергієві 50 грн на знімки.
— Фотографії одніс, заявлєніє написав, — розповідає за тиждень телефоном. — За паспортом сказали прийти через три місяці.
Бездомні вигадують друзів і родину
До 16 років Сергій Багрій жив у школі-інтернаті для дітей-сиріт та розумово відсталих у селищі Головне Любомльського району Волині.
— Він до нас попав 12-річним, — розказує секретарка. — Батько не вбивав матір. Рідна мама хлопця 1991-го померла від менінгіту, а батька позбавили батьківських прав.
Столичний психолог 50-річний Юрій Калашников каже, що бездомні брешуть, аби видаватися кращими:
— Вигаданими історіями хочуть розчулити співрозмовника. Живуть у своєму світі. У них немає родини, справжніх друзів. Їм цього бракує, тому починають фантазувати. Вони незадоволені собою, мають низьку самооцінку. Одні працюють над собою, щоб стати кращими, а інші говорять неправду, аби здаватися такими.
17 
1
Коментарі