Ірина Черненко два тижні жила з українськими військовими
— Коли зайшла в кабінет, почула легкий свист. Перша думка — летить ракета. Упала під стіл і руками вперлася об підлогу. Якби цього не зробила, то не вижила б. За мить вікна і двері вилетіли. Дякувати Богу, залишилася цілою. Тільки довелося походити із забинтованими руками, бо їх поранило, — розповідає інженерка з охорони праці спеціалізованого диспансеру радіаційного захисту населення в Пущі-Водиці поблизу Києва 52-річна Ірина ЧЕРНЕНКО. З початку війни в закладі розмістили одну з військових частин. Жінка провела з українськими захисниками два тижні.
— Дітей у закладі не було. Їх виписали перед повномасштабним вторгненням, — продовжує. — Коли в нас розмістили військову частину, керівництво диспансеру призначило чергових працівників. Я жила недалеко від роботи, тому довелося виконувати обов'язки чергового адміністратора. Як під Києвом почалися запеклі бої, залишалася в закладі два тижні. Могла поїхати додому раніше, але вирішила допомагати нашим хлопцям.
У перші дні війни в поліклініку диспансеру влучила російська ракета. У приміщенні посипалася стеля, повилітали двері й вікна.
— За парканом постійно йшли бої, було багато спроб прорватися на територію. Розуміла, що всі документи, зокрема особові справи працівників, не повинні потрапити до рук окупантів. З колегою вивезли до мене додому комп'ютери й папери. Завдяки цьому бухгалтерка змогла нараховувати зарплату працівникам, — розповідає Ірина Черненко. — Спочатку в диспансер влучила ракета, а потім — снаряд. Даху в приміщенні немає. Територію постійно обстрілювали, є купа вибитих ям. Котли повиходили з ладу, порвало труби. Було холодно. Я спала одягнена і в шапці. А нашим хлопцям, як вдавалося раз задрімати на кілька діб, то було добре. Вони весь час на ногах, днями не мали змоги роззутися. Коли знімали берці, то ступні були аж білі. Витирали ноги дезінфікуючими серветками, щоб трохи їх підсушити, — говорить Ірина Богданівна. — Перші три дні через постійні обстріли до наших військових не могла приїхати польова кухня. Запаси продуктів швидко закінчилися. Добре, що була вода. У розбомбленому приміщенні поліклініки знайшли залишки чаю, кави, трохи печива й цукерок. Потім колега Володимир Шпакович, ризикуючи життям, доїхав до нас. Привіз копчену ковбасу. Таку я не люблю, але тоді вона здавалася найсмачнішою у світі. Володимирові Володимировичу час від часу вдавалося прориватися до нас. Бувало таке бомбардування, що він заїжджав на територію й одразу біг у підвал. Але машина ціла. Співробітники закладу, які залишилися в Києві, передавали що могли. Пекли печиво, пироги. Коли потрібно було дістати цигарки, шкарпетки чи білизну для наших воїнів, я підіймала на ноги волонтерів і знайомих. Готова зірку з неба дістати, аби наші хлопці були живі й ми перемогли.
На території диспансеру є капличка. Вона теж постраждала під час обстрілів. Звідти Ірина Черненко забрала ікону, яку подарували чорнобильці.
— Занесла її у підвал і повісила на стіні. Бачила, як хлопці підходили до ікони й молилися. Я теж щодня стою на колінах перед Богом і прошу, щоб уберіг наших захисників, — говорить Ірина Богданівна. — Коли була в диспансері, 19-річному військовому відірвало руку. Для мене він, як рідна дитина. Переповнювала така лють, що була готова брати зброю і йти в бій. Просила хлопців, щоб навчили користуватися автоматом. Вони показували, як стріляти й заряджати зброю. Коли мали вільну хвилинку, запитували, що я вивчила.
Після двох тижнів перебування в підвалі Ірина Черненко захворіла на бронхіт. Тому поїхала додому.
— Підвищилася температура, кашель душив. Зрозуміла, що потрібно повертатися додому, бо не викарабкаюся. Коли їхала, казала хлопцям: "Прошу — будьте живі. Ми за вас молимося", — додає Ірина Черненко. — Війна показала хто є хто насправді. З деякими людьми вже не дружитиму, бо побачила їхню байдужість. Мрію, щоб війна закінчилася і наша Україна стала незалежною і багатою. А ще бажаю, щоб уся Росія зникла з лиця Землі.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
2 
35413
Коментарі