У містечку Королево на Закарпатті в дитсадку розташувався греко-католицький жіночий монастир. Минулої осені п"ятеро черниць узяли на виховання дев"ятьох дівчаток.
Двері з табличкою "Монастир сестер святого Йосипа" відкриває жінка в чорному. Це 29-річна сестра Йосафата.
— Діти снідають, — пояснює. — У вихідний сніданок пізніше. Зазвичай о восьмій сестри вже йдуть на роботу, а діти до школи.
Черниця веде у напівтемну кімнату. На вікні кольорові вітражі, стіни розмальовані біблійними сюжетами.
— Це наша каплиця, — стишує голос. — Дітям не обов"язково ходити на богослужіння, але у неділю і на свята вони самі приходять.
Йосафата каже, що їхньому монастиреві вже 110 років. А в Королево перебралися вісім років тому. Тоді отець Іван Ісаєвич, який зараз на навчанні в Римі, відкрив тут дитсадок.
Заходимо до їдальні. Посередині великий стіл, під стіною менший. На стільчику сохнуть три слинявчики.
— Це наша трапезна.
У кухні наче вдома: на плиті стоїть кавоварка, на тумбочці — мікрохвильова піч.
— Готуємо самі. І закрутки самі робимо, — розповідає Йосафата. — Колись мали поле: садили картоплю, кукурудзу, квасолю. Тримали курей. Тепер лишили собі тільки город. Ось квіти, — киває на встромлені у землю кілочки, з етикеткою на кожному. — Он перець, цибуля, часник. А це — місце для помідорів.
У дворі дерев"яна альтанка.
— Літом вечеряємо в ній, — говорить черниця. — Дивіться, як гарно цвіте клубника!
Йосафата в босоніжках на босу ногу. Дме холодний вітер, і вона обхоплює себе руками за плечі. Ми повертаємося в дім. Троє черниць дивляться телевізор. Малі діти сидять у них на колінах.
Іванна в школу не ходила: не вміла читати
Дівчинка у рожевій хустині мовчки підбігає і обнімає мене за коліна.
— Це Наталочка, з Хуста, — знайомить нас сестра Йосафата. — Їй чотири роки. Маму й тата позбавили батьківських прав. Наталка має багато братів і сестер. Старша провідувала її, але вже давненько.
Підбігають трирічні Настя та Надя — одна в червоному, друга в рожевому платті...
Черниці розповідають про вихованок. Вони самі шукали дітей. Першою була Василинка, 10 років. Її привезли з Новояворова під Львовом.
— Батько помер, а мати відмовилася від неї. Виховувала малу хвора бабця. Не хотіла віддавати в дитбудинок, а сюди погодилася.
Дівчинка потуплює очі.
— Іванку, 9 років, знайшли у Новому Роздолі. Я бачила нотаріально завірений документ, у якому мама відмовилася від неї, — Йосафата береться пальцями за свій хрестик. — Привела її до свого вуйка, а той відвів товаришці. Була така виснажена, що потрапила у лікарню. І в школу не ходила: не вміла ні читати, ні писати. Довелося наймати для неї вчительку.
Іванка не чує розповіді, бо водить хоровод: "Пішла я до хатини, гупала у двері: і так, і так...".
— А 11-річна Таня, — киває сестра на дитину в рожевому брючному костюмі, — батька не знала. А мати рік як померла. Опікуном став брат, але після одруження віддав сестру в інтернат... Таня виглядає значно меншою за свої роки. У неї сколіоз, навіть горбик росте. Їй пропонують операцію. Ми вже погодилися.
Потім Йосафата знайомить мене з сестричками — 13-річною Надею та шестирічною Веронікою. Обидві біляві й гарненькі.
— Вітчим бив їх. Надя сама прийшла в районну адміністрацію просити, щоб їх забрали. Мама говорила їм: "Хочете жити — дбайте про себе". У Хусті Надю всі знали. Вона не жебракувала: ходила по гриби, ягоди, продавала; збирала пляшки. Малу Вероніку віддали до цілодобового садка, а на вихідні інколи дівчинку забирала сусідка.
Маленька Надійка міцно обнімає сестру Олімпію за шию.
— Цю дитину покинули від народження, — пояснює Йосафата. — Малі спочатку до людей не йшли, особливо до чоловіків. А візьмеш на руки — не відчепиш.
Трирічна Настя повзає на долівці, застеленій паласом.
— Устань і ходи ніжками! — наказує Йосафата. — Її бабуся розповідала, що мама часто покидала малу на кілька днів. Залишала пляшечку з цукровою водою або супом. Якось налила у пляшечку кип"ятку. Дитина ошпарилася. Так кричала, що сусіди викликали "швидку". До лікарні потрапила виснажена — довелося її відгодовувати.
Настя не знає, що таке мандарини
— Розкажи, де вчора була? — стає на коліна перед нею Йосафата.
— На масині, — відповідає мала.
— Люблять на машині кататися, — говорить вдоволено черниця. — Маємо старенький "жигуль". П"ятеро сестер запакуються в нього, а тоді садять собі на коліна малих. Учора міліція побачила нас, але не зупинила, — каже трохи грайливо. — Тільки привіталися.
— А хто був за кермом? — цікавлюся.
— Сама. Я ж нікого просить не буду! — нахиляє голову з чернечим вельоном.
— А на що ви живете?
— Я завідую дитсадком. Сестра Дарія працює у лікарні медсестрою. Сестри Віталія й Олімпія — виховательки. Отримуємо зарплату. У нас є дві групи по 25 дітей, від 3 до 6 років. У садку працюють ще дві няні, кочегари та кухарі. Нам допомагають отець Іван і місцеві бізнесмени. Продукти закуповуємо на базі. Морозива на складі беру одразу цілий ящик... Малі люблять м"ясо, а старші невибагливі в їжі. Настя боялася їсти мандарини — не знала, що це таке. І молочного не їла. Дурили її, що манка — то картопля.
Йосафата хвалить дівчат. Каже, що Василина грає на скрипці. Старші писанки з бісеру роблять.
— Надю, принесеш?
13-річна Надя з"являється з тарілкою. У ній сім дерев"яних яєчок, обплетених бісером.
— Вибирайте собі, — пропонує.
Беру із синім бісером. Трирічна Надійка швидко вихоплює у мене яйце. Усі сміються.
— Надю, будь чемна, віддай тьоті, — каже Йосафата.
— Коли виростете, підете в черниці? — цікавлюся у дівчаток. Вони заперечливо хитають головами.
— Ми не прагнемо зробити з них сестер, — пояснює Йосафата.
Дітей ведуть нагору. Йосафата проводжає мене до виходу.
1 
1
Коментарі