У чоловічому монастирі села Ракошино Мукачівського району Закарпаття живуть 11 монахів та 15 послушників.
День у монастирі починається о шостій ранку. Усі сходяться до храму на ранішню молитву. З 10.00 працюють на господарстві.
Монахи обробляють 25 га землі. У суботу о 10.30 четверо у чорних рясах працюють на городі біля монастиря. Садять цибулю. Граблями засипає землю настоятель отець Митрофан, 39 років. До постригу його звали Володимир Шімон.
— Стати монахом хотів з дитинства, — розповідає. — У родині були три монахині по батьковій лінії, дві схимниці — по маминій. У 18 років пішов у Городилівський монастир. Часом мене питають, чи не шкодую. Кажу, ні. Щодня доводиться вислуховувати по 10 людей. Коли дізнаюся про їхні біди й проблеми, благодарю Господа, що я став монахом.
1922-го монастир збудував російський священик Всеволод Коломацький. 1945 року храм перетворили у склад. Будівля стала аварійною, всередині все прогнило. 2001-го храм почали реставрувати.
Отець Митрофан веде в будиночок на території обителі.
— У ньому жила самотня жінка. Монахи її доглядали, бо не мала родичів. Перед смертю все господарство пожертвувала на монастир. Тепер у нас тут пекарня, — заводить всередину.
Там 25-річний Валерій у білому халаті місить тісто на хліб.
— У монастирі живуть ще й семеро трудників. Це обездолені діти, яких ми забрали з інтернату. Вони допомагають нам по господарству. Валєрку, одного з них, я навчив пекти хліб. За день випікаємо по 10–20 хлібин.
Валерій змащує форми олією, викладає в них тісто.
— Сюди прийшов від безвиході, — говорить смаглявий хлопець. — Навчався у школі-інтернаті в селі Часлівці під Ужгородом. Батьки мої жили в Мукачеві. Коли померли, я лишився на вулиці. Знайомі розказали, що в Ракошині є монастир, де живе добрий батюшка. Я прийшов і попросився пожити. Він запропонував працювати за зарплатню або стати послушником. Я вибрав друге. Живу тут шість років. Маю послух пекти хліб. Як трапиться гарна дівчина, хочу одружитися.
За 2 км від обителі у селі Чопівці є ферма. Її для монахів викупив віце-прем'єр Сергій Тігіпко.
— 2005-го Тігіпко хрестив у нас дитину моєї куми-ужгородки, — розповідає настоятель. — Спитав мене, чим може допомогти. Я попросив дати трохи грошей на огорожу для монастиря. Він посміхнувся і запропонував купити нам цілу ферму.
Старшим по фермі настоятель назначив 27-річного послушника Володимира. Сідаємо з ним у червоні "жигулі".
— На фермі тримаємо 750 овець, — розповідає він дорогою. — Тварин продаємо. За ці гроші купуємо будівельні матеріали для монастиря. Торік перекрили церкву, поштукатурили один корпус. Овець ріжемо до столу — годуємо м'ясом будівельників. На фермі маємо 40 корів. З молока робимо сир, бринзу, сметану. Здаємо молочну продукцію у супермаркети Ужгорода та на ринки Мукачева.
Додає, що в юності мріяв стати водієм-далекобійником, але після школи вступив до семінарії.
— Переїхав у монастир і став послушником. Мама спочатку плакала. Я пообіцяв їй, що поки житиме, не прийму постригу.
В обителі при вході стоїть монах Олексій, 31 рік. Складає свічки. У монастир прийшов 2003-го.
— Я народився у Києві, — розповідає. — Але до церкви не ходив. Закінчив авіаційний університет, влаштувався у приватну фірму. Гарно заробляв, але не був від того щасливий. Пішов у монастир. Мама була проти, а батько підтримав. Додому їжджу двічі в році з батьками побачитися. З друзями вже не цікаво.
Опівдні монахів скликають на трапезу. У монастирській їдальні накриті два столи. Подають макарони з грибами.
— Їмо двічі на день, — каже 36-річний ієромонах Пантелеймон, який відповідає за кухню. — Перший раз в обід, вдруге — після вечірньої молитви по восьмій вечора. Готуємо тільки рослинну їжу, м'яса не вживаємо.
3 
1
Коментарі