Українська письменниця 46-річна Катя Петровська живе в Німеччині 17 років. Рідний Київ навідує щонайменше раз на рік. Тут має батьків і друзів. На початку лютого представила у столиці свою книжку "Мабуть Естер". Розповідає про розстріли євреїв у Бабиному Яру. В Німеччині розійшлася 70-тисячним тиражем. З німецької на українську переклав івано-франківський письменник Юрко Прохасько. У світі роман видали 17 мовами. Отримав престижні нагороди в Німеччині й Італії.
— К сожалению, не успеваю пойти на органный концерт в Лютеранской церкви. Завтра должна лететь в Берлин, — каже Катя Петровська. Зустрічаємося перед кафе поряд із парком імені Шевченка. Жінка приходить вся у чорному. До короткого пальта наділа хутряну шапку.
У Німеччині вона працює журналісткою. Має двох доньок 13 і 19 років. Чоловік — німець, співробітник природоохоронної організації "Грінпіс".
Ким почуваєтеся після 17 років життя в Європі: українкою, єврейкою, німкенею, космополітом?
— Я українка єврейського походження, громадянка України, яка розмовляє російською, — говорить жінка. За столиком у кафе замовляє овочевий суп. — Але насамперед я — киянка. Рідне місто — завжди зі мною. З якихось сентиментальних міркувань не можу розлучитися з українським паспортом. Хоча давно могла прийняти німецьке громадянство. Не хочу бути емігрантом. Хочу жити в Європі як українка.
Під час презентацій "Мабуть Естер" ви постійно згадували Майдан. Чим він так важливий для вас?
— Майдан — це чи не найбільш європейське з усього, що відбувалося в Європі. Там були сформульовані речі, які об'єднують. Вони — наднаціональні й надмовні.
Майдан — це моє дитинство. Тут жила, поряд ходила в школу. Можу намалювати карту зрубаних каштанів біля Жовтневого палацу. Пам'ятаю фіалкові галявини на схилах. Майдан з усіма цими сходами й фонтанами ніби спеціально зробили так, щоб обмежити людей у можливості протестувати й збиратися. А ось як усе обернулося — тепер у нас в центрі столиці водночас форум і цвинтар.
Моя книга "Мабуть Естер" закінчується тим, що повертаюся до свого дому на Інститутській. Її написала на початку листопада 2013-го.
Якось в одному із виступів згадали, що вам "соромно не говорити українською в такий час".
— Я не можу вільно розмовляти українською, хоча читаю дуже багато. Поїхала з Києва в Москву в 16 років. Звідти перебралася в Німеччину і вивчити українську не змогла.
В умовах війни все загострюється. Російська стала "мовою окупації". Але тим важче людям, для яких вона — рідна. Їм жити з цим.
Мені пощастило, що книжку "Мабуть Естер" переклали спочатку українською, бо російська стрімко втрачає вплив. Так роман отримав більше шансів бути почутим.
З іншого боку, наша двомовність — це величезна цінність і потенціал. Європейські еліти прагнуть розмовляти й читати якомога більшою кількістю мов. А ми відмовляємося від того, що маємо.
Адекватні друзі з Росії кажуть мені: Україна — остання демократична країна, де говорять російською. Не можна асоціювати мову з політикою нинішньої російської влади. Інакше ризикуємо побудувати "русский мир" навпаки.
Змінилося українське суспільство внаслідок війни?
— Багато людей змучені цим нескінченним протистоянням. Звідси й агресивні реакції, скажімо, на мову. Нерви на межі.
Як ставитеся до розмов про те, що можете отримати Нобелівську премію?
— Дурість якась. У кращому випадку — жарт. Я написала одну книгу. Вона непогана, але не масштабна. Премії — річ хороша, проте дуже умовна. Безліч великих письменників ніколи не отримували жодних премій.
За 40 хв. розмови Катя Петровська не встигає доїсти суп. Збираємося зробити фотосесію в парку.
— Куди мені подіти свою шапку? — жінка одягає пальто перед виходом. — Не хочу фотографуватися в ній. Вона якась радянська.
2 
1
Коментарі