"Мобільного дружина не розрішає, щоб женщини не звонили"

 

56-річний Петро Борсук із середини 1980-х оселився на хуторі Степок Смілянського району Черкащини. Тримає господарство, обробляє 2 га покинутої землі. Його дружина Людмила Миколаївна живе в райцентрі, улітку щотижня навідується на хутір. Дорослі доньки живуть окремо, одна — у Білій Церкві, друга в Німеччині.

Хутір розташований в яру за півкілометра від асфальтної дороги між селами Ротмістрівка і Ташлик. Із двору Петра Борсука вибігають дві малі собаки: білий Умка і чорний Жук.

— Я думав, що товариш, бо в нього така сама машина, — відкриває синю хвіртку Петро Петрович. — Як ви взнали, що я тут существую? Літом живе ще дачник-сусід. А взимку я  один. Коли привіз сюди вулики, ця хата була майже розвалена. Але мені так тут сподобалося, що купив її. Судячи зі 170 радіоточок, тут колись було стільки дворів. Кажуть, повиїжджали у Крим, коли агітували.

Онукам на хуторі неінтересно. Кажуть: "Поедем от дедушки к бабушке. Здесь везде грязно". Хоч я їм тут гойдалку причепив. Зять меншої — із Штутгарта. Каже, я України не чув, я знаю Кличка. Сват приїжджав, такий любітєль хазяйства. Вони не називають сватами, а по імені, його звуть Адольф. Мені так протівно це вимовляти, хоч сват хороший чоловік.

— Не страшно одному?

— Я над цим не задумуюся. Звик. Бог милує. Щитаю, що нормальні бандюги сюди не лізтимуть. А як якийсь такий собі, то собаки загавкають. У сусідську хату кажду зіму залазять. Один год дід оставив бутилку. І більше всього, що ці бухарі тепер лізуть, а вдруг вона там знову є.

Біля воріт на ланцюгу скавучить чорна собака Лада. У будці троє щенят. Петро Борсук показує рудого й чорного.

— У мене прошлий год пропала вівчарка. Були лишаї. Люди віддали — на тобі небоже, що мені не гоже. Я її лікував-лікував. А з одним ветлікарем зустрівся, питає, де ти її взяв. Кажу, у Сунках (село Смілянського району. — "ГПУ"). Як її звуть, уточнює, Аза? То вона не виліковується, я вже її лічив. Була ще вівчарка. Я привіз із кондитерської фабрики відходи печення. Він одну та другу здорову миску вгепав. На ранок у будці прогриз дірку. Бачу, що кончається. Відпустив його з цепка, знаю, що в таких випадках собаки втікають із дому.

У дворі чисто. Праворуч на горбі ростуть кущі петунії.

Каже, що дружина Людмила Миколаївна має у Смілі квартиру.

— Я вже не кажу, що то мій дім. Тут держу п'ятеро свиней, 60 курей бройлерів, а простих і не знаю скільки. Клітку кролів, бувало й до 100 штук. Правда, у прошлому году заболіли, випустив. А тут був онук, каже, під будкою зайчик живий. Я туди, а то кролик вижив. Займаю 2 гектари покинутої землі. Дружу з місцевими фермерами. Я їм зорю, а вони змолотять.

Між деревами видно покинуту хату.

— Коли та жінка померла, син загадав за дім 5 тисяч доларів. А потом каже, хоч би хто тисячу гривень заплатив. То я йому дав. Город засіяв ячменем. Обробляю трактором, який списаним дали за борги на підприємстві.

Із гаража чути дзвінок стаціонарного телефону. Петро Петрович бере за дверима слухавку. Розмовляє з дружиною.

— Це така, як у связістів. Я зробив тут, щоб не бігати в хату. Мобільного дружина не розрішає, щоб женщини не звонили. Жартую. Немає мені коли з ним носитися.

×