Микола Зелений зубами піднімає 24-кілограмову гирю

 

"На 8 Березня колегам показував, як зубами тримаю 24-кілограмову гирю. А у вересні хочу стати на гвоздяні щітки, — 57-річний Микола Зелений показує дві дертяні щітки із довгим вістрям. — Колись на них садили злодіїв — так карали за провину".

Із Миколою Зеленим зустрічаємося у спортзалі школи в селі Гущинці Калинівського району на Вінниччині. Він — учитель фізкультури. У його кабінеті на підлозі лежать кілька м"ячів. На полиці — старий програвач.

— Зараз такими витівками ніхто не цікавиться, — зауважує про трюки. — У школі не знайшлося жодного, хто хтів би повторити. І я цього не робив би, якби не 6-річний онук Іллюша. Усе просив: "Дедушка, покажи шо-небудь". Я ще дитиною босоніж бігав по гострих камінцях, стерні. На пасовищі із хлопчаками через вогонь стрибали — не мали шо робити. Тоді телевізора не було. По радіо чуємо: кірпічі б"ють, по склу ходять, лєзвіє в роті ламають — і собі давай.

До спортзалу заходить онук Ілля із портфелем. Микола Іванович переодягається у спортивні штани. Закочує їх, скидає шкарпетки. Зубами хапає 24-кілограмову гирю. Тримає кілька секунд й обережно опускає на підлогу.

— Вибачайте, вік бере своє, — віддихується чоловік. П"є з чайника воду.

У центрі спортзалу школярі стелять дві доріжки. Із пластмасового відра висипають бите скло. Микола Іванович стає на нього ногами. На плечах тримає онука. Потім лягає на скло спиною. Зверху по чоловікові топчуться учні. Підводиться — на спині жодної продряпини.

— Коли завів сім"ю, появилися домашні проблеми, — розповідає Зелений. — А вирішував їх із друзями застольєм. І довольно хорошо випивав. А це вже рік не п"ю.

Брат зробив бізнес на цукерках

Першу професію Микола здобув у 18 років. На Літинському заводі рік випікав хліб. На пекаря-кондитера навчався рік.

— Мав у розпорядженні чотири жінки, — згадує чоловік. — Розчиняв тісто сам уночі. На ранок жінки виліплювали хліб. Я викладав у форми. Без браку, канєшно, робили. Не то шо тепер продають. Півтори сотні буханок по два кіло за 10 хвилин садили в піч. То було кустарне виробництво. Батько все життя пекарем пропрацював. Казав: "Шо вмієш — за плечима носити не будеш".

Зелений хотів стати лікарем-гінекологом. У 20 років вступив до вінницького медінституту.

— Три семестри провчився на лєчфакє. Але то непрестижна професія була, узяв академку й поїхав із товаришем на екскурсію по історичних місцях Леніна в Росії, — продовжує. — Через місяць у мене грошей не стало, то залишився в Іркутську. Там мій земляк Василь Грищенко був директором лісгоспу. Узяв мене на роботу лісорубом. Цілий рік у Росії прожив. У місцевій школі викладав самбо — навчився ше у Вінниці в інституті. Дружину зустрів. Женя була піонервожатою. Гарна така, молода. Поженилися, забрав її в Україну.

У Вінницькому педінституті вивчився на фізкультурника.

— Батько хотів, щоби я домашні цукерки на паличках продавав по сусідніх селах. Здав товар, гроші взяв і пішов, — пояснює. — Мій брат зробив бізнес на цукерках, а я все життя фізруком працюю. Дружина Євгенія викладає в школі історію. У ці Гущинці не приїхав би ніколи. Але у 1976-му директор гущинецького училища пообіцяв квартиру в п"ятиповерхівці. Тому переїхав. Квартиру синові подарував. А собі хату купив, хазяйную.

1951, 8 червня — Микола Зелений народився в с. Вугли Хмільницького р-ну на Вінниччині
1968 — закінчив дев"ятирічну школу в райцентрі, пішов працювати пекарем
1973 — поїхав до Іркутська (Росія), познайомився із Євгенією Зіміною, за рік побралися
1975 — народився син Тарас; за 7 років — донька Ольга
1976 — приїхав жити в с. Гущинці Калинівського р-ну на Вінниччині
2008, 8 березня — підняв зубами гирю вагою 24 кг

×