— Очень больно, очень страшно, очень холодно, — біля виходу з метро Хрещатик переминається з ноги на ногу 50-річна Тетяна Полуніна. Тримає аркуш шкільного зошита з написом "Я умираю на улице. Спасите!".
Жінка згортає зошит і кладе його в потертий пакет із квітами. Вона висока й огрядна. На шиї перев'язує атласну хустинку, ховає за комір світло-коричневого пальта.
— Раніше жила в Одесі з мамою та бабусею, — розповідає дорогою до кафе "Здоровенькі були", говорить російською. Йде повільно. Коли піднімається сходами, тримається за ліве коліно. — Мешкали в 3-кімнатній квартирі у центрі міста. Мама з дитинства мене ненавиділа. Повторювала: добре було б, якби ти не народилася. Зіпсувала мені все життя. Із батьком вони розлучилися, він теж казав, що я зайва в його житті. Мама часто била, але бабуся заступалася. Коли мені виповнилося 15, баба померла. Мама сказала: закінчиш школу і кудись поступай, щоб ноги твоєї тут не було. Пішла вчитися на кераміста. Гуртожитку не дали, бо мала одеську прописку. Мама одну з кімнат здавала квартирантам. Якось прийшла додому, а вона в мою кімнату поселила двох студенток. Мені наказала спати у коридорі.
Тетяна Олександрівна бере два пиріжки і чашку чаю. Сідає за крайній стіл. Пакет ставить під ноги, а сумку — на коліна. Гладить її.
— У 26 років мама мене з квартири виписала. Підкупила сусідів, які засвідчила, що останні 10 років я там не жила. Зверталася в суди та прокуратуру, але ніхто за цю справу братися не хотів. Мамині дружки мені почали погрожувати. Вночі перестріли й сильно побили, я втекла з міста. Поїхала в російське Дурнево до подруги. Працювала керамістом, знімала куток.
Тетяна Олександрівна відкушує шматок пиріжка.
— На початку 2010-го повернулася в Одесу. Треба було обміняти радянський паспорт. Та без прописки їхати назад у Росію не могла. Знову підняла справу про мою незаконну виписку. Мама підіслала хлопців. Вони мене побили, забрали сумку з документами і сказали: ще раз побачимо в Одесі, живою не залишимо. Тоді поїхала шукати правди в Київ.
Жінка повертається на своє місце біля метро. Витягає аркуш із написом.
— Документів не було, грошей також. Почала співати в підземному переході. Спочатку ночувала на вокзалі у платному залі. Та на третій день міліціонери мене помітили. Один сказав: ви нікуди не їдете, а просто тут ночуєте. Так не можна. Наступного ранку поїхала у Лавру. Три доби ночувала там у готелі. А тоді мене і звідти попросили. У них, мовляв, паломників багато, а я вже довго тут живу. Познайомилася із жінкою, вона допомогла поселитися в дешевий хостел. Там є де помитися і попрати речі, але поспати нормально неможливо. У кімнаті одночасно ночують до 30 людей. Одні хроплять, інші розмовляють. Іноді лишаюся там на день, щоб хоч трохи подрімати. Роботи знайти не можу, бо скрізь вимагають документи, а я боюся їхати за ними в Одесу.
Кілька разів була на Андріївському узвозі. Питала, чи нікому не потрібна керамістка. Одна жінка обіцяла перед Новим роком подзвонити, якщо рук не вистачатиме.
Чоловік років 35 кладе жінці в долоню 10 грн.
— Ще 5 гривень лишилося зібрати й буде чим за хостел заплатити, — каже вона. — Милостиню прошу по шість-сім годин на день. Ноги болять, але мушу стояти. Щодня треба відкласти 25 гривень на хостел. Інакше доведеться ночувати на вулиці.
13 
1
Коментарі