Полтавка 52-річна Людмила Бражник заблукала із сином у лісі біля села Дейкалівка Зіньківського району.
— Разом з нами по гриби їхали колеги чоловіка. Виїхали з дому о четвертій ранку, бо від Полтави до лісу кілометрів сто. Казали, там багато білих, — розповідає. — Приїхали до лісу десь о шостій. Поділилися на пари, чоловік пішов з донькою, я із сином Сергієм. По лісу ходили з годину. Спочатку аукали між собою, а потім це діло набридло. За весь час ні одного білого не побачили. Тут син за руку смика: мамо, а ти дорогу назад знаєш? Я озирнулася, а навкруг усе однакове. Серце в п'яти, руки потерпли. Чорт його знає куди зайшли. Збрехала, що знаю. Взяла сина за руку й потягнула вбік. Мовляв, ось звідси прийшли. Син не вірить, весь час перелякано озирається. Я пробую пригадати все, що розповідали про орієнтування в лісі, як піонеркою була. Навколо хащі, дерева над головою між собою переплелися. Заходимо в якусь низину. Стало темніше, пахне болотом. Під ногами туман стелиться. Навколо тиша, здається, навіть птахи не співають. Бачимо, стоять п'ять хат. Вкриті соломою. Вікна темні, аж чорні. Двори без огорож, зарослі бур'янами, на одному трухла собача будка. Крізь гілки на них падають косі промені сонця. Картина, як із фільму жахів. По шкірі мурашки поповзли.
— Хати орієнтиром будуть, ходімо назад, — кажу сину. Повернулися спиною до закинутого хутора. Почала молитися, просити Бога, щоб допоміг вийти з лісу. Аж бачу, на землі лежить білий гриб, за 2 метри ще один. Напевно, їх ногами збили як сюди прийшли. Поклала в корзину. Тут Сергій ще один збитий приносить. Бачу, стежка зі збитих грибів далі тягнеться. Пішли нею, за 40 хвилин дві корзини назбирали. Аж чую, наші сигналять. Я в крик, до машини бігом бігли.
Людмила із сином блукали 3,5 год.
9 
1
Коментарі