Лаврентій Митрофанович Семенюк, 101 рік, із села Черепашинці Калинівського району на Вінниччині ледве пересуває ноги, але йде без палиці. На веранді сідає на стілець у кутку, складає навхрест руки, опускає голову й ніби засинає.
— Він нічо вам не розкаже, вже зовсім пам"яті не має, — каже його молодша дочка Людмила, 48 років. — Три місяці, як корову здали, а він мене щодня о п"ятій ранку будить, щоб ішла доїти.
Пояснює, що погіршуватися пам"ять у батька почала з тих пір, як у 80 років він поліз на горіх, гілля обрізати.
— Але не втримався і впав, повредив шейний позвонок. З тих пір у нього тиск став підніматися, а пам"ять ухудшатися. Скільки у нього дітей, не помнить. Є у нього син від першої дружини, 67-річний Льоня. Він у Вінниці живе, часто приїжджає. А два роки тому Славік приїхав знакомитися. Це — його внебрачний.
Дід ніяк не реагує на ім"я сина, з яким познайомився у 99 років.
— Це одна жінка в нашому селі жила, з якою дід ще до війни, як перший раз жонатий був, познайомився, — робить двозначну паузу Людмила, позираючи на батька. — Дід тоді у школі вчителем молодших класів був. Сина не признав. Після війни Славік вчитися поїхав, а його мати у селі зосталась. Померла давно, але йому про батька розказала, і прізвище Семенюк дала, і Лаврентійовичем у документах записала.
Він ні на що не жаліється, тільки раз литка заболіла
Дід прислухається, але до розповіді не долучається.
— Славік зара на пенсії, робив директором маслосирзавода в Ружині, в Житомирській області, там і оселився. До нас приїхати не насмілювався. Але два роки назад явився. А дід і далі віднєкується. Та ми ж бачимо, що схожі, як дві каплі води. Тепер постійно общаємося.
Людмила замовкає. Дід опускає очі на складені навхрест руки.
— Перший раз дід одружився пізно, у 32 роки, з Ольгою Іванівною, вона вчителькою української мови була в школі, де він першачків учив. Але мати Ольги вмішувалася, через те й розвелися. А з моєю мамою, Оленою Савівною, поженилися, як йому 51 рік був, а мамі — 40. Дід казав, що вони ще в молодості любили одне одного, та розвела їх доля.
Лаврентій Митрофанович розправляє густі брови. Руки його не тремтять, хоч рухи дуже повільні.
— До халєри мав тих жінок, — продовжує Людмила. — Дід розказував, та й від людей чула.
— Да, люди знають всьо-о, — розтягує слова Лаврентій Митрофанович.
— Усі твої похождєнія, — по-доброму сміється дочка.
Вона приносить із батькової кімнати армійську сумку, дістає документи.
— Тут написано, що діда з самого початку війни на фронт призвали, він командіром отдєла развєдчіков був. От награди його: за оборону Москви, за оборону Ленінграда, за взятіє Берліна, за побєду над Германією, медаль за отвагу. Діду, за що ти медаль за отвагу получив, розкажи! — гукає до батька Людмила.
— Я на сосні сидів і засікав вражеські орудія, — ніби крізь сон говорить дід. — Мене обстрілювали, а пріказ був не злізати й дальше всі орудія засікти. Я їх усі в журнал позаписував, а після того наші їх усі унічтожили.
Жінка згадує, що не забрала в батька зі столу його сніданок, і поспіхом іде прикрити тарілки від мух.
— Їсть усе, так як і ми, — каже. — Молочне дуже любить. А найбільше, як готую йому товчену картошку і до неї кислячка. Помню, як вони сідали з мамою на лавці і мичтали: "А помниш, як в голодовку було? І таке ж воно добре було!". І стануть готувати разом кашу пшоняну на картоплі, моркву, варену у молоці. Розкажи, діду!
— А шо я розкажу, — повільно говорить Лаврентій Митрофанович. — То мама готовила, а не я. Картошку варила, товкла, шоб рідка була, і пшоно сипала. Раньше їсти не було шо, от люди й видумували собі.
Питаю, у чому секрет довголіття Лаврентія Митрофановича.
— А я знаю? — випрямляється на стільці жінка. — Я іншим разом кажу, що це вредно для окружающих. Діду, чого ти стільки живеш?
— Бог мене любить, от дав стільки пожити.
— Це через те, що він такий спокійний. Помре хто — він сприймає, як належне. Такий закон природи, каже. І на городі він завжди все робить, і посадить, і підгорне, і бур"ян вирве. Цього року не міг, то грядки помагав робити. І за коровою завше дивився. То була його робота останні роки — вигнати, зустріти і привести. А як здали її, скучає.
Людмила повільно встає і йде до столу, щоб узяти чашку з водою.
— Дістають болячки, сьомий рік давленіє в мене, — тримається за голову рукою. — Він мене ходячою хімією називає, — киває на батька, — бо день таблетками починаю і ввечері з ними ж лягаю. А він ні на шо не жаліється. Тільки раз литка заболіла. То він ойкав і ахкав, аж на вулицю чути було. Я сміюся, кажу, скільки тобі років, діду?
— Ну то шо, шо сто років, — озивається Лаврентій Митрофанович. — Але чого ж вона боліла в мене?
Дочка сміється.
— Ви чули? Дід, як що не по його, на мого чоловіка Івана як замахнеться і кричить: щас як вцідю! А якось приїхали до нас гості, ну і діда за стіл посадили на почесне місце. Випили по першій, а дід не закусює, випили по другій, третій. Аж після четвертої дід каже: дай-но мені, Людо, чого-небудь закусити. Гості від того аж під стіл полізли!
Дід і собі посміхається, ледь тягнучи куточки губ доверху, але очі не підіймає. Людмила продовжує:
— Гість тоді тост підіймає: щоб нам до дідових років дожити і тільки після четвертої закусити. На що дід йому каже: бажаю вам до моїх років дожити і зі мною по сто грам випити. Тепер це його улюблений тост.
8 
35413
Коментарі