"Грошей мені в руки ніколи не давав"

 

— Женщинам, которые собираются за мусульманина замуж, искренне советую иметь с собой в заначке деньги, чтобы мочь бежать, — каже Світлана Шейх, 40 років. Вона одружилася з пакистанцем Аміфом. 13 років прожила у місті Равалпінді на північному сході Пакистану. За допомогою українського посольства рік тому повернулася додому з п'ятьма дітьми: 17-річною Найлею, 16-річною Самріною, 10-річним Джамшедом, 8-річним Джагамзебом, 6-річним Саміром.

Світланин брат купив їй за 4 тис. грн хату в селі Вернянка Липовецького району Вінниччини. У воротах зустрічають Джамшед та Джагамзеб. Хлопчики дзвінко вітаються, ведуть до хати. Там просторий передпокій і дві кімнати. Ремонт робили давно, меблі старі, на підлозі немає доріжок.

— З Аміфом познайомилася в Києві. Він приїхав із братом на заробітки. Винаймали спочатку квартиру, тоді не стало чим платити. Господар сказав до вечора вибратися. Вони ходили по ботанічному саду. Шукали, кого би попросити про допомогу. Зустріли мене. Аміф упав на коліна і почав плакати. Пожаліла, вислухала. Поговорила з мамою і забрала їх тимчасово до себе, — згадує Світлана Володимирівна.

— Прожили разом у Києві два роки. Потім виїхали в Пакистан. Там чоловіка як підмінили. Грошей мені в руки ніколи не давав. А в Києві купував усе, що просила. Як брала гроші сама, то давав по мордасам і мені, й діткам. Перший раз ударив на третій день, як приїхали. Не випускав мене з дівчатками на вулицю. Я просилася хоч на півгодинки вийти на свіже повітря. Бачила, що його сестри вільно ходять. Не втерпіла, вдягнула дітей і вийшла з дому. Через 5 хвилин Аміф кличе, вже п'яний. Я підійшла, бо ж мій чоловік. Він заштовхав мене в хату. Схопив чобіт і давай лупити по спині. Я не плакала, тільки голову прикрила руками. Піднімаю очі: стоїть вся його рідня і дивиться. Потім казав: "А чого ти без мене на вулицю пішла? Це моя страна, і я тут цар, а ти моя слуга".

Його рідні мене не ображали, але ніколи й не захищали. У пакистанців уся родина живе в одній хаті. Якщо діти беруть шлюб, добудовують собі поверх. Ми всі спали в одній кімнаті. Кухня маленька, як у нас кладовка. Паранджі ніколи не носила. А старшу Найлю чоловік заставляв убирати. Коли не слухалася — бив. А за компанію і Самріну. На їжу грошей не хотів давати. Казав приносити продукти, як роблять другі жінки. А ті другі робили так: виходили на базар і розпускали дєток між рядами красти. Доки продавці зчиняють ґвалт, вони й собі щось поцуплять. Такі хитрі та брехливі, що нашим циганам до них далеко.

Усі Світланині діти — мусульмани.

— Раз мені вагітній сниться Ісус Христос. Каже: "Сьогодні тобі в руки попаде дитина. Бережи її, а ім'я Володимир дай". У той день я родила хлопчика. Чоловік розкричався: "Який Володя? Це мусульманська країна. Буде Джагамзеб". Але як тільки приїхали в Україну, синок почав сам себе Вовою називати. Тут моїм дітям радість. Бігають на природі, їх не б'ють. Я з ними рідною мовою говорила, через те знають дві. Діти зразу дуже хворіли, не могли адаптуватися після тропіків. Але тут такі добрі люди. Позносили нам картоплю, старі ліжка, одіяла, одяг. Чоловік приїжджав на Новий рік проситися назад. Мені його жалко стало, хотіла прийняти. Та діти сказали: "Або він, або ми". Я вибрала дітей.

×