Після 12 років життя у Сполучених Штатах Америки подружжя Гаврилюків повернулося з шістьма дітьми на рідний хутір поблизу села Розничі Маневицького району на Волині.
— Там я міг втратити всіх своїх дітей. Багато гріховних спокус довкола. Навіть у школі викладають те, чого дітям не варто вчити, — каже Микола Гаврилюк, 50 років.
Їхній одноповерховий будинок стоїть біля ставка серед сосен. Коло євровікон звисають вазони з квітами. Фінська черепиця на даху. До вхідних дверей викладені кам"яні доріжки по зеленому газону. Перед гаражем і хлівом зацементований майданчик. Там припарковані білоруський трактор і американський комбайн "джон дір". Біля них порядкує у спецівці 16-річний Руслан.
— Мам, вер ар ю? — гукає по-англійськи. — Ой, мама, йди сюди. До вас прийшли.
На ґанок виходить у кухонному фартуху господиня. Запрошує до веранди.
— Не дивуйтеся, діти в хаті тільки по-англійськи балакають. Ми не забороняємо, — каже 55-річна Ганна Михайлівна. — А в Америці навпаки: змушували вдома тільки по-українськи говорити. Там їх навчила читати і писати по-нашому.
До Сполучених Штатів Гаврилюки виїхали 1991 року до одновірців-баптистів. Мали на руках восьмеро дітей, найменшій Марійці лише три місяці виповнилося. Оселилися в 700-тисячному місті Лексінґтон штату Кентуккі. Через три роки купили двоповерховий будинок із п"ятьма кімнатами й двома санвузлами. Чоловік спочатку заробляв муляром на будівництві котеджів. Згодом відкрив свій бізнес — ремонтував і перепродував потримані авто. Дружина куховарила в їдальні баптистської церкви.
— До виїзду я 20 років проробила сестрою-господинею в лікарні. Коля працював шофером, потім пасічником у лісництві, — згадує жінка. — Трудилися клято, а грошей не вистачало. В Америці зовсім по-іншому: хто працює, той має добрі гроші. Там кожна хвилина — то твоя копійка.
В Америці хто працює, той має добрі гроші
У нинішній оселі Гаврилюків чотири спальні, простора вітальня з каміном, дві кухні, ванна.
З батьками живуть 17-річна Марійка, 14-річна Тетяна та 11-річна Світлана, 16-річні близнюки Руслан і Роман. Аліна, 18 років, цьогоріч вступила до Волинського держуніверситету на факультет іноземних мов. У Сполучених Штатах зосталися 26-річна Наталя, 25-річний Павло, 23-річний Леонід і Богдан, 22 роки.
— Не схотіли їхати — і по всьому, — зітхає матір. — Наташа вчиться на лікаря і працює на фірмі. Леонід і Богдан будують котеджі. Павлик недавно одружився на українці Аліні, родом із Чернівців. Тепер живуть у Південній Кароліні, син працює в автомайстерні.
Тетяна зі Світланою народилися в США. Коли 2002 року батьки повернулися на Волинь, дівчатка вдруге пішли в перший клас. Тепер уже в український.
— Чого балакаю англійською? Бо то моя рідна мова, — каже Світлана. — Дуже хочеться в Штати. Там залишилися мої друзі. Як виросту, то поїду жити в Америку.
— Діти вчилися в публічних школах, де торгували наркотиками і стріляли на вулицях, — пояснює господиня, чому повернулися на батьківщину. — Випроводжаєш у школу й не знаєш, чи повернуться. Побачили, як гинуть діти наших друзів і родичів: то аварія, то тюрма. Спокою не було ні вдень, ні вночі.
Гаврилюки тримають кабанця, 20 овець, чотири корови і десятеро телят. За 100 м від хати екскаваторами викопали ставок. Запустили мальків і тепер мають свою рибу.
На подвір"я заїжджає на 4-метровому вантажному джипі "Тойота" глава сім"ї. Він повернувся з пилорами, яку торік викупив у лісгоспі. Крім того, щонеділі Микола Савович їздить до сусіднього села Комарове. Служить там пресвітером у церкві п"ятидесятників.
— Діти вже звикли до нового місця, хіба що без телевізора трохи скучають, — каже він. — Віддали телевізор, бо там жорстокі фільми, багато нецензурного. Комп"ютер — зовсім інше, він для праці необхідний. Але щоб діти купалися в Інтернеті — я категорично проти. Це забирає в них розум і нерви порушує.
У гаражі стоїть новенький мотоцикл-всюдихід марки "Хонда", з чотирма величезними колесами.
— Сини з Америки подарунок прислали. 8 тисяч доларів коштує. Кажуть, тато буде на ньому корів випасати, — сміється господар.
6 
35413
Коментарі
1