Наприкінці минулого року, в грудні, 33-річний Сергій та 26-річна Наталя Ґедзі відкрили перший у Києві сімейний дитбудинок. У трикімнатній квартирі, у Святошині, яку ця сім"я наймає, ростуть двоє своїх та п"ятеро прийомних дітей. На відкриття міні-дитбудинку вони запросили гостей. Подарунків нанесли стільки, що їх довелося складати на сходах.
Сергій та Наталя повідомили, що влада дала їм нову, восьмикімнатну квартиру на вулиці Героїв Севастополя. Із трикімнатної, двокімнатної та однокімнатної квартир будівельники, спеціально для них, зробили просторі апартаменти з кількома спальнями, бібліотекою, вітальнею, двома кухнями та двома санвузлами. Нове помешкання буде готове наприкінці січня.
Журналісти їдуть дивитися нову квартиру, а Сергій та Наталя запрошують мене залишитися випити чаю. Сідаємо за круглим столом. Сергій виглядає значно молодшим за свої 33. Наталя вмощується праворуч від чоловіка. Обоє втомлені святковою метушнею.
— Розкажіть, як ви познайомилися. Сергій, мабуть, красиво упадав за вами? — запитую жінку.
Та робить круглі очі:
— Що ви! Він ні копійки за душею не мав...
Сергій із дружиною не сперечається:
— У хаті інколи хліба не було, — згадує. — Адже ми одружилися, коли Наталці було 17. Я щойно закінчив київську Політехніку. Пробував влаштуватися радіоінженером, але не мав знайомств. Тож сидів удома з первістком, Іллею. А Наталя з мамою торгували на базарі. Мама шила на продаж спідниці та сукні, але їх не дуже брали.
— Купували на вагу порошок курячого бульйону і варили з нього суп, який їли весь день, — додає Наталя. — А якось нарвали в садку два мішки груш, зварили варення — вистачило на всю зиму.
Сергій теж перебрався на базар — торгував кульками.
— Постійної точки не мав, — розказує. — А так — ходив і пропонував торгівцям свій товар.
— Зате тепер у тата є магазин, — озивається дев"ятирічна Катруся.
У дівчинки чорні, мов вуглинки, очі та кругле обличчя. З дітей вона найбільше схожа на Наталю, бабуся якої — казашка.
Саме Наталя захотіла взяти сироту в сім"ю, де вже росло двоє своїх дітей.
— От розгорнемо бізнес, збудуємо великий дім, — відмовляв дружину Сергій. Але вона наполягла. Так 2000 року в них з"явилася піврічна Христинка, яку батьки покинули в лікарні.
Наталя гукає Христину з дитячої кімнати. Разом з нею приходить Тамара, її однолітка.
Ми купували порошок курячого бульйону і варили з нього суп, який їли весь день
— Це наші "полунічки", — знайомить з дівчатками Наталя. — Прокидаюся від страшенного лементу. А вони влаштували серед ночі бенкет. Повиряджалися, накрили собі стіл і підстригли одна одній волосся.
Тамарі не подобається її нерівна, обскубана гривка. Вона вмощується на руках у мами й ховає обличчя.
— Цілими днями носимо її на руках, — зітхає Наталя. — Тома у нас недавно, ще півроку немає. Перші дні ходила за мною й просила: "Доведи, що я вже не в приймальнику".
Два роки по тому, як у них з"явилася Христинка, подружжя всиновило Антоніо, хворого на церебральний параліч. Антоніо мав рік від народження, голубі, подовжені очі, наче списані з ікони, і букет важких хронічних хвороб. Паралізована дитина не говорила, лікарі діагностували розумову відсталість.
Нині Антоніо три роки. Він повільно, навшпиньки, але сам підходить до столу. І просить чаю.
— Зачекай до вечері, — просить Наталя. Я її підтримую.
Антоніо на мене ображається. Мабуть, батьки йому ні в чому не відмовляють. Він дивиться на мене розумними очима і погрожує:
— Мамі розкажу!
Наталя наливає йому чашку, яку хлопчик випиває без сторонньої допомоги.
Лише Рікардо не поділяє загального святкового настрою за столом. Темношкірий семирічний хлопчик не любить гостей. І ходити в гості не любить. Він боїться, що в гостях його покинуть.
За кілька місяців родина Сергія та Наталі збільшиться. Вони вирішили всиновити ще трьох сиріт.
1 
1
Коментарі