— Недавно до нас привезли братів Колю і Віталика. Їх знайшли на вулиці в ящику в Ірпені, — каже 62-річна Ліна Лиховид, вихователь дитячого притулку в селі Копилів Макарівського району на Київщині. — Вони жили з бабусею, бо мама знайшла нового тата і поїхала за ним у Полтаву. А бабуся запила. Зразу вони зовсім не говорили. А це нічого, ожили.
У Копилові тимчасово можуть жити до 50 дітей, віком від 3 років. Їх підбирають на трасах, забирають у п"яниць-родичів, привозять і сиріт. Потім відправляють до інтернату, дитбудинку або повертають батькам.
Притулок відкрили шість років тому в приміщенні колишнього дитячого садка. Ним опікується нардеп-"бютівець" Валерій Писаренко.
— Цирк привозив, тут і звірі ходили, і артисти, — каже 15-річна Надія Хайлак. У неї хлопчачі стрижка, хода і поведінка. Із дому Надя тікає з 6 років, у притулках та інтернатах була вісім разів. До Копилова прийшла сама.
— Тут мій любимий дом. Дома не хочу жить, бо в отчима тільки горілка в голові. У моєї сестри Нельки шрам на лобі від ножика — він кидав. А мамка мене любить, тільки втомилася від мене. Чи жалко її? А як вона мене з сестрами виганяла зимою на вулицю, бо отчим так захотів?
Під хлопчика Надя постриглася сама.
— Бо в одної дівчинки були воші, і вона на мене накидала. Тут опять у шостий клас пішла. Торік зовсім не ходила. У Копилові школа одна для домашніх дітей і дітей із притулку. Дружу з хлопцями, у футбола гуляємо. Із дівчатами нема чого гулять — вони в кукли тільки уміють та пісьма любовні пишуть. Діскотеки я сама провожу, бо старша у групі. Ще коли дома жила, на танці ходила, умію і колесо робить, і на руках стоять, — включає музику і стає на руки. Колом навколо неї стають молодші дівчата і танцюють під східний мотив.
Питаю в дівчини, хто в нас президент?
— Віктор Ющенко, хто його не знає? Як держава зветься? Не пам"ятаю. А, Україна. А столиця — київська.
14-річна Ірина Морозова грає в бадмінтон на вулиці. Вона опускає очі й перебирає поділ чорного в квіточки плаття.
— Тато повішався чотири годи назад. А мамка буває хароша, тільки коли не п"яна. Я її ранше не хотіла кидать: вона як не вени ріже, то вішається або в Бугу топиться. Як за дитиною, треба дивитися. Подзвонила до неї, коли сюди попала. А вона таким голосом байдужим: "А в мене грошей немає тебе забрати". Тоді я сказала, що мені теж плювать. Хоча, буває, скучаю за нею. Але такого, як дівчата вечорами плачуть: "Додому хочу, додому", — нема. Вспомнила, через 5 минут забула і веселюся.
Сюди як попала, від"їдалася. Мені все нравиться, все вкусно. Класно, що тут варять борщі, бо я як тікала — на біляшах сиділа. Отравилася ними.
Дмитро Петруненко, 13 років, найстарший хлопець у притулку. За його увагу сваряться між собою дівчата.
— Рік тому мама повісилася, — говорить неохоче і тихо. — А батько сказав, що без неї не житиме, і теж повісився. Вони пили все життя. Сестра Інна вигнала мене посеред зими надвір, а хату закрила. І зять на мене сердитий був, що під ногам шляюся. Я поліз до собаки Мішки в будку. Він такий великий, сірий, пухнатий. Ми вдвох поміщалися, він мене не виганяв. Собаці їсти дадуть, я його нажену і сам наїмся. Мене навесні служба забрала сюди, бо сусіди заявили. Одежа була така страшна, що її спалили. Потім в інтернат, так я утік. Не понравилося, вихователі гірші. У мене іменини, ніхто й не згадав. Тільки Мішка зрадів, став лащиться. Я пішов у сільраду, попросив щоб забрали мене знову в Копилов.
3 
1
Коментарі
1