"Декого із жінок запрошую в гості. Хотів би, щоб якась тут і залишилася"

 

— Ненавиджу дні, коли ти сидиш, як бовдур, а тобі люди дифірамби співають. Моє 80-річчя було саме таким. Після цього дожити до столітнього ювілею не хочу. Поставив собі планку — 99 років і 11 місяців, — каже художник Іван Марчук. 12 травня йому виповнилося 80 років.

Майстерня Івана Марчука знаходиться на п'ятому поверсі. Будинок без ліфту. Вгору ведуть круті сходи.

Художник зустрічає нас у дверях. Він у джинсах і зеленій сорочці. Пригладжує рукою сиве волосся і такі ж вуса.

— Піднімаюся за дві хвилини, — говорить Марчук. — Раніше по дорозі ще й газету читав. Тепер так не можу. Боюся впасти, тому дивлюся під ноги.

Іван Степанович сідає в крісло у вітальні. На столі стоїть тарілка із родзинками та курагою. На підлозі — порожні пляшки з-під вина.

— Кілька років тому купив у Каневі квартиру з видом на Дніпро. Але через той дурацький ювілей цього року буваю там рідко. Не виходить, бо постійно маю виставки. Показував свої картини в Києві, Тернополі, Львові. Зараз — в ­Одесі. Кожна виставка — страшний клопіт. Треба картини збирати, переписувати, пакувати. Зараз є фірми, які цим займаються. Останнього разу наймав їх. А до того все робив сам. То був кошмар. Якось сидів на митниці три години. Ставив підписи на документах. Коли йшов, говорив до працівниць: "Я вам стільки автографів безкоштовно поставив. А за них давно платити треба". Якось у парку Шевченка перестріли дві дами. Одна сказала: "Так ви ж Іван Марчук? Чого без охорони ходите?" Відповів: "Кошу під бомжа. Що з мене візьмеш?" Декого із жінок запрошую в гості. Хотів би, щоб якась тут і залишилася. Поки, що такої не зустрів. Оголошення давати боюся. Тоді по всій Пушкінській черга ви­строїться.

Показує на стіл під вікном. На ньому стоять засохлі фарби і пензлики. Поряд — порожній мольберт.

— Цього року не малював нічого. Не хочеться, — розповідає Іван Степанович. — Не бачу перспективи. Україна знищує себе заздрістю й жорстокістю. Щоб відбулися зміни, треба почати з людей. Новий президент нічого не змінить. У нас їх було п'ятеро. І що? Усі говорять гарні слова, а роблять погані діла. Такої країни ще світ не бачив. Система то є ланцюг. Президент Сингапуру казав: "Треба посадити трьох китів. Всі інші розбіжаться. І корупції не буде". У нас так не вийде. Бо всі кити між собою пов'язані. Є кити, підкити й котики. Попри це, Україна існуватиме й далі. Але ми будемо не жити, а виживати.

— Я на ліки витрачаю щомісяця понад тисячу гривень, — говорить Іван Марчук. — А що робити людям, у яких така пенсія? Навіть за квартиру заплатити не вистачить. Бог дав нам рай. А ми розлінилися. У метро щоденно туди-сюди мотаються мільйони здорових людей. Нью-Йорк уп'ятеро більший за Київ. У їхньому метро — сотні станцій. Але після 9:00 ранку можна зайти і без проблем сісти аж до 16:00. Доки люди не почнуть повертатися з роботи. Наші люди байдикують.

У Марчука дзвонить мобільний. Кілька хвилин розмовляє телефоном.

— Дзвонив Ігор Дідковський (екс-директор Мистецького арсеналу. — ГПУ), — каже Іван Степанович. — Зараз приведе до мене на екскурсію китайців, казав. Я 12 років провів за кордоном. Був у Австралії, Канаді та США. Картини дозволять мені безбідно жити в будь-якій країні ­світу. Міг би на старості поїхати за кордон, вмирати. Але не хочу. Буду скучати за Україною.

Іван Марчук веде нас до спальної кімнати. У кутку стоїть застелений ковдрою диван. Перед ним — плазмовий телевізор. Попід стінами стоять картини. Їх тут більш як сотня.

— Коли гості бачать це звалище, кажуть: "Йване, як можна такі картини ховати?" Відповідаю: "Так дайте мені стіни. Повішу та будете дивитися".

"Радий був, коли розмова з Порошенком закінчилася"

— День народження святкував у рідному селі Москалівка на Тернопільщині, — розповідає Іван Марчук. — Там концерт для мене зробили. Мусив їхати, бо люди готувалися. У Києві ніяких заходів з нагоди мого ювілею не проводили. Тільки телефоном вітали.

Петро Порошенко теж дзвонив. Я їхав до Москалівки, як раптом задзеленчав мобільний. Телефонував помічник президента. Сказав: "Петро Олексійович хоче з вами поговорити. Не кидайте слухавку". Почекав 1–2 хвилини та почув голос Порошенка. Той привітав. Я не питав за музей, який мені обіцяв ще Віктор Ющенко. Лише сказав: "Було б непогано, якби президент завітав до моєї майcтерні. Може, народився б цікавий проект. Із ним погасали б світом. Це підняло б імідж України". Порошенко нічого не обіцяв. Лише сказав: "Цікава ідея". Розумію, що йому це не треба. Ми ж країна не мистецька. Нам потрібні не творці, а бійці. Радий був, коли ця розмова закінчилася.

×